Де лише не довелося повоювати…
Час невблаганний… Залишають нас ветерани Другої світової. У Київському районі міста-героя Одеси по вулиці Бабушкіна до лютого місяця минулого року жив скромний трудівник, інвалід Великої Вітчизняної війни першої групи, кавалер бойових орденів та медалей, ветеран колгоспного рибальства, почесний колгоспник рибгоспу ім. П. Шмідта, фронтовий мічман Борис Ілліч Андрєєв.
Мене звела з ним доля у 1974 році, коли я з Північної Групи військ (Польща) прибув для проходження подальшої служби до штабу 5-ї Повітряної армії Одеського військового округу. Борис Ілліч, довідавшись, що моя сім’я не має житла, запросив нас до себе. Два роки ми прожили під одним дахом. Борис Ілліч рідко бував вдома, як говорив російський адмірал С.О. Макаров: «У морі – вдома, на березі – в гостях». На той час він працював у рибгоспі ім. П. Шмідта, борознячи на сейнері води Чорного та Азовського морів.
Народився Борис Ілліч Андрєєв 24 серпня 1921 року в славетному місті Смоленську, у робітничій сім’ї. Влітку 1937 року приїхав до міста Одеси, вступив на підготовчі курси рульових (у морехідку). Після закінчення курсів працював на криголамі «Макаров». У серпні 1940 року його направили на підготовчі курси штурманів до Севастополя. А перед самою війною, 25 травня 1941 року, мобілізували до Військово-Морського Флоту. Проходив службу на бойових кораблях Чорноморського флоту, що базувалися в Севастополі. Незабаром у складі морської піхоти він був відряджений на захист столиці.
Після боїв за Москву, побувавши на переформуванні в тилу, матрос Андрєєв потрапив на Карельський фронт. На спеціально обладнаному поїзді він курсував уздовж Біломорсько-Балтійського каналу, захищаючи гідротехнічні споруди від проникнення до них диверсантів-підривників.
Враховуючи бойовий досвід Андрєєва, командування призначило його радистом до розвідгрупи. За мужність, виявлену при виконанні завдання, він був нагороджений медаллю «За відвагу». Про нього писала дивізіонна газета як про мужнього радиста.
Андрєєву довелося повоювати й на десантних кораблях-баржах, які курсували уздовж північних берегів Ладозького озера, де господарювали фінські війська. Кораблі захищали знамениту «Дорогу життя», по якій до обложеного Ленінграда було перевезено 1615 тисяч тонн вантажів, евакуйовано близько 1376 тисяч чоловік. Під час чергового бойового рейду ворожа куля пробила наскрізь праве стегно матроса-кулеметника Бориса Андрєєва. Спочатку його відвезли до шпиталю міста-фортеці Кронштадта, а потім протягом двох місяців він лікувався в Ленінградському морському шпиталі ВМФ № 1. Після цілковитого одужання повернувся на свій десантний корабель.
Коли було знято блокаду Ленінграда в лютому 1944 року, на грудях у відважного матроса-десантника Андрєєва сяяли вже дві медалі «За відвагу». Незабаром йому від імені Президії Верховної Ради СРСР було вручено медаль Нахімова за номером 689 (за період ВВВ цієї медалі удостоїлися всього лише 13000 воїнів).
До кінця війни старшина другої статті Борис Андрєєв на посаді командира десантного катера по річці Вісла прибув до столиці Польщі Варшави, де був призначений помічником коменданта міста.
1 грудня 1946 року був демобілізований із ВМФ. Заслужений фронтовик повернувся спочатку до матері, в місто Смоленськ, а потім його знову повабило до Чорного моря. У 1954 році після успішного закінчення курсів судноводіїв був призначений капітаном малого флоту № 25 – 112, а потім і помічником капітана малого судна. Протягом тривалого часу працював на рибзаводі та в рибгоспі ім. П. Шмідта на посаді помічника капітана сейнера Чорноморського пароплавства С4С-94. Загальний виробничий стаж разом з буремними роками війни склав понад 57 років! Його сумлінну працю відзначено високими нагородами і в мирний час. Неодноразово обирався депутатом Одеської міської ради.
Я низько схиляюся перед ветеранами ВВВ. Це вони, не шкодуючи свого життя, зуміли захистити нашу Батьківщину від навали фашистських загарбників і добити страшного звіра в його ж лігвищі та подарували нам мирне життя.
Семен ІВАНОВ, майор-інженер у відставці
Трагедія лінкора «Новоросійськ»тривожить пам’ять моряка
Григорій Федорович Левицький не може без болю згадувати трагічну подію, яка сталась 55 років тому з лінкором «Новоросійськ», свідком якої він був.
У 1954 році Григорій Левицький був призваний на Чорноморський флот. Якою ж була його радість, коли він дізнався, що служитиме разом із земляком Борисом Максимишиним на лінкорі «Новоросійськ», що дістався СРСР від Італії за контрибуцією (до передачі Радянському Союзу у 1949 році як трофея лінкор мав назву «Джуліо Чезаре» і належав італійським ВМС).
Після того, як корабель простояв місяць у сухому доку на ремонті, він вийшов у море на випробування. Так склалося, що через чотири місяці Григорія Левицького перевели на інший корабель, а двох його земляків залишили на лінкорі.
Подальша служба Григорія Левицького проходила на есмінці. І в ту трагічну ніч, перебуваючи на навчаннях у морі, ескадра була піднята по бойовій тривозі. Трагедія сталася 29 жовтня 1955 року, о 1.30, коли понад 1,5 тисячі матросів, окрім тих, хто був на вахті, спали. Близько 5-ї години лінкор почало кренити на правий борт. А потім він перекинувся. Частина моряків пішла на дно вже мертвими внаслідок ударів предметів, що валилися з палуби. Десятки людей опинилися під палубою лінкора. Багато моряків потонули, бо не вміли плавати. На очах у Григорія гинув лінкор разом з командою та його земляками. І найстрашнішим, каже Григорій Федорович, було те, що ніхто не міг допомогти їм врятуватись.
Як з’ясувалося згодом, лінкор «Новоросійськ» дістав велику пробоїну. Внаслідок катастрофи загинуло 608 членів екіпажу і бійців аварійних команд із сусідніх кораблів.
Пекло від болю серце матроса, коли витягували тіла загиблих. Кого впізнавали, чіпляли на руку бирку і клали на простирадло. Григорій Левицький охороняв тіла – був наказ не підпускати до них нікого.
На четвертий день після трагедії урядова комісія визнала, що вибух стався від німецької міни часів війни. Потім про цю подію забули на десятиліття і до з’ясування причин загибелі моряків не поверталися.
Сьогодні існує декілька версій вибуху. За однією з них, «Новоросійськ» був підірваний італійськими бойовими плавцями. Спроби підняти з морського дна лінкор мали успіх лише 2 травня 1957 року.
Григорію Федоровичу судилося жити і згадувати тих, хто трагічно загинув. Смерть ходила зовсім близько від нього, адже разом зі своїми земляками у ту трагічну ніч міг бути на «Новоросійську» і він, якби йому не пощастило служити на іншому кораблі. Сьогодні Г. Левицькому виповнилося 75 років, а пам’ять раз-по-раз повертає його до тих трагічних подій. Що далі у минуле відходять вони, то сильнішим стає бажання обов’язково вклонитися могилам мужніх моряків «Новоросійська», які поховані на кладовищі у Севастополі. А ще він просить відгукнутися моряків, які служили на той час разом з ними і тих, кому пощастило врятуватися.
Любов КУЗЬМЕНКО,власкор «Одеських вістей»
