Поету-сонцелюбу

27 січня минає 120 літ від дня народження класика укра­їнської літератури, громадського діяча, поета-сонцелюба Павла Григоровича Тичини. Його життєвий і творчий шлях був тісно пов’язаний з Одесою. Тут у 20-ті роки минулого сто­ліття, перебуваючи в причорноморському місті з музичною капелою К. Стеценка, він написав відомий вірш «Здоров був. Пушкін мій», приїздив на творчі зустрічі.

Пропонуємо увазі наших чи­тачів добірку віршів лауреата літературної премії ім. Павла Тичини Миколи Палієнка, присвячених видатному майстрові слова, з його нової книжки «І дієсловом любиш теж», яка виходить у світ в одеському видавництві «Друкарський дім».

ДАВАЙ УДВОХ…

Ну ось ми й залишилися самі

З тобою, слово,

друже-небораче.

Давай удвох всіх візьмемо

на сміх

А чи удвох гарнесенько

заплачем.

Бо ми удвох!

Нікого аніде!

Ось наш папір завжди

мовчун одвертий.

Так тихо-тихо…

Тільки джміль гуде

За шибкою на цілий

світ уперто.

А нам то що: нарешті, ми удвох,

Хоч важко удалося

знов зустрітись,

Та нашу зустріч вже

не віддамо

Ніколи анікому в цьому світі.

НА СУБОТАХ

М. КОЦЮБИНСЬКОГО

Зустріч в Коцюбинського

вечірня

У садку між яблунь

та між груш…

Спілих слів хвилююча

чарівність

В юнака відгонила журу.

Засвітився віршами

Тичина

В семінарській

курточці тісній…

Ще про це не відав

благочинний,

Він би, певне,

строго пояснив:

– Спершу, сину,

вчися богослов’я,

Відтоді не матимеш зажур,

Бо на все на світі Божа воля, –

От сиди тихенько і віршуй.

Мудрі очі і ясне обличчя…

Коцюбинський слухать

тишу вчив.

І підсівши до хлопчини ближче,

Риму та епітет похвалив.

Зустріч в Коцюбинського

вечірня –

Хвилі заповітного добра…

На митця благословляв

Чернігів, –

Розлітались вірші з-під пера.

БАЛАДА ПРО ЧЕРЕВИКИ

«Прошу допомогти мені придбати черевики, в яких я маю велику потребу…»

Із заяви Павла Тичини до побутової комісії місцевкому Спілки письменників 21.01.1931 р.

Засліпляли сталінські плани,

Де там скаржитись на холоди,

Як на вербах ростимуть

банани, –

Лиш Тичині нема в чім ходить.

У поета он слово на слово

Аж наскакує, лупить під дих…

З гонорарів якісь є улови, –

Лиш Тичині нема

в чім ходить.

Те, що з бурси лишилось,

розлізлось,

Хоч старався взуття берегти…

Вітер дме більшовицький

залізно, –

Лиш Тичині нема в чім ходить.

Дешевенькі б йому черевики,

Бо надворі уже холоди…

Хоча Ленін і Сталін великі, –

Лиш Тичині нема в чім ходить.

Володимир Гаранін

Я мертвих всіх палю, палю.

Живих огнем своїм я грію.

І як я вмру – не розумію:

Життя моє – одвічнеє.

Павло Тичина

Життя моє, немов дощі,

Що пізня осінь сумно сіє.

Я, все пізнавши, розумію,

Що може статися вночі, –

Тож тільки те лише й роблю –

Я мертвих всіх палю, палю.

Я вже з ковінькою бреду –

Та що було я пам’ятаю:

Дитячих снів веселу зграю

І днів голодних череду.

Тому добро завжди лиш сію –

Живих огнем своїм я грію.

І все навкруг гуде,

шумить.

Відновлюється і згасає,

Як соловейка спів у гаю,

Чи як ота остання мить,

Що в кволім серці

тче надію…

І як я вмру – не розумію:

Життя моє –

Одвічнеє.

Микола ПАЛІЄНКО

Незабутня зустріч

Історія, про яку я хочу розповісти, дуже давня, але вона не втратила актуальності й сьогодні.

Десь років сорок тому, я завітав до гостинної господи Валентина Мороза і його дружини Ірини Олексіївни.

За чашечкою кави, як це часто буває, виникла невимушена розмова про літературу, улю­бле­них письменників тощо. Зде­більшого розмова точилася між мною і Валентином Леонідовичем, а його дружина майже весь час мовчала. І раптом вона сказала:

– От Ви не знаєте про те, що я зустрічалась з Павлом Григо­ровичем Тичиною!

Виникла німа сцена: почути про Павла Григоровича – це щось фантастичне, бо він уже на той час відійшов у вічність…

– І… як же… як же… це було? – не втримався я.

– Я, як і ви, – дещо замріяно сказала Ірина Олексіївна, – мріяла стати письменником.

На моєму обличчі, мабуть, було таке здивування, що вона повторила:

– Так-так! Але на відміну від вас, я була закохана у прозу. Малу прозу, якщо ви знаєте, що це таке, – посміхаючись, сказала вона. – Я ж вчилась на філологічному факультеті і, як багато інших студентів, мріяла про літературну працю. Я тайком писала новели і складала їх в окрему теку. А тут трапилась щаслива нагода: до університету завітав Павло Григорович Тичина. Всі, затаївши дихання, слухали чудовий виступ класика. Університетська зала була переповнена, ми ловили кожне слово легендарного письменника, але у мене, десь крізь свідомість, пробивалась думка: а, може, підійти після виступу до Павла Григоровича й показати йому свої новели? Що ж, так і зроблю! – вирішила я.

Вибравши зручну хвилинку, я підійшла до нього і тремтячим голосом сказала: – Павле Григоровичу, я хотіла б дати Вам декілька своїх новел. Можливо, у Вас буде час, і ви прочитаєте їх і напишете з Києва декілька слів?

Обличчя Павла Григоровича посвітлішало, і ледь помітна благородна посмішка освітила його очі. Він, показавши рукою на стілець, сказав: «Сідайте. Чого ж це ми будемо відкладати таку важливу для вас справу на потім?»

Павло Григорович уважно прочитав новели, потім ще раз переглянув деякі місця і зауважив: «Мушу сказати, що Бог не обділив Вас справжнім талантом: у Вас професійно виписані образи дійових осіб, простежується емоційне розгортання сюжетної лінії, Ви добре знаєте, а, вірніше, відчуваєте застосування деяких психологічних деталей, так би мовити, у фабульному просторі. Що до критичних зауважень… я б сказав наступне: слідкуйте за строгим поділом новели на абзаци. Ось оцей уривочок проситься поділу на два абзаци, оце слово – я б замінив іншим – адже мова наша дуже багата, виразна і надзвичайно гнучка. А ще зверніть увагу на те, що не лише поезія, але й проза, особливо її малі форми, мають специфічну ритміку, мелодійність. Хочете переконатися – перечитайте оповідання Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, інших наших класиків. Та все це – суто технічні проблеми, які вирішуються самі по собі в процесі творчої праці».

Та, на превеликий жаль, Ірина Олексіївна відійшла від літератури і присвятила себе вивченню психології. Але зустріч з класиками української літератури залишилась назавжди в її пам’яті…

Володимир ТРОЯНСЬКИЙ

Східознавець з українським серцем

(до 140-ліття від дня народження

Агатангела Кримського)

Агатангел Юхимович Кримський народився 3(15) січня 1871 р. у Володимирі-Волинському в сім’ї вчителя історії та географії. Батько його був татарином за походженням, а мати – білоруською полькою. За гроші, зароблені виданням підручника з географії для так званих двокласних шкіл, батько побудував дім, і його сім’я назавжди осіла на Черкащині. Агатангел навчився читати в три з половиною роки, а в п’ять років його віддали до школи. Свою ерудицію хлопчик розвивав за рахунок чималої бібліотеки батька.

В 10 років він почав вивчати польську, французьку, англійську та німецьку мови. А 18-річним Агатангел вже володів арабською, перською, турецькою, грецькою, італійською та іншими. Коли А. Кримському виповнилось 25 років, за його плечима вже був Лазаревський інститут східних мов, Московський університет. Наприкінці 90-х років Х1Х ст. він був відряджений на два роки до Лівану та Сирії.

Усвідомлення українськості прийшло до Агатангела Юхимовича після прочитання передмови М. Драгоманова до повістей Юрія Федьковича. Докладніше пише про це Кримський своїй розвідці: «Етнографічні М.П. Драгоманова писання знав я, ще на шкільній лаві сидівши, в Колегії Павла Ґалаґана вчившись. Допомогли тому, безперечно, і вчителі мої: П.Г. Житецький та Є.К.Трегубов, бо нам, колегіатам, доводилося писати шкільні роботи на такі теми: «Казачество по «Тарасу Бульбе» Гоголя» і ін., і при тому зазначалося нам, що ми можемо використати «Исторические песни» Антоновича та Драгоманова. Наш товариш колегіат Мих. Чубинський приносив до колегії «Малорусские народньїе предания» Драгоманова в книгозбірні свого батька з власноручним написом М. Драгоманова, і всі ми перечитали ті «Предания» не один раз».

Видатний арабіст, іраніст, тюр­колог, поет, перекладач, Ага­тангел Кримський був одним із засновників сходознавст­ва в Україні. Він є автором більш ніж 500 наукових праць, присвячених історії, літературі і куль­турі арабських країн, Ірану, Ту­реччини, Кримського ханства, Азербайджану. Вчений переклав на російську мову частинну Корану. Агатангел Кримський стає відомий як видатний радянський і світовий орієнталіст.

Творче життя А. Кримського поді­ляється на два періоди: московський, довший ((1885 – 1918 рр.) та київський (1918 – 1941 рр.). Після відновлення в 1917 р. української державності Кримський повер­нувся на батьківщину. Брав активну участь в науковому жит­ті України і за Центральної Ради, і за Гетьманату. Разом з В. Вер­надським, М. Василенком, С. Єф­ремовим А. Кримський був одним із співзасновників Ака­демії наук. Він виконував функції Неодмінного секретаря та обій­мав посаду голови Першого (іс­торико-філологічного) відділу, крім того, читав лекції в Київському університеті.

Наприкінці 20-х років А. Крим­ського усунули з посади Неод­мінного секретаря ВУАН, так само, як і з решти інших посад. На зміну кваліфікованим вченим до Академії та інститутів прийшли погано освічені, по-справжньому лояльні до режиму люди. Але навіть найбільш лояльних з них у 30-і роки чекала доля «ворогів народу».

Понад 10 років А.Кримський з тавром «націоналіст» прожив у фактичному засланні в Звенигородці в надзвичайно важких умовах, в нужді і злиднях.

Про вченого згадали після при­єднання Західної України до УРСР. Агатангел Юхимович був відряджений до Львова як жи­ве свідоцтво найвищого рівня української радянської науки. 70-річчя А. Кримського було відзначено в 1941 р. з офіційними почестями. Вченого нагородили орденом Трудового Червоного Прапора. Однак влітку того ж року А. Кримського арештували як учасника вигаданої «Спілки визволення України». Академік був ув’язнений в Кустанайській буцегарні. Фізично немічний, хворий, майже незрячий, А. Крим­ський на численних виснажливих допитах не визнав себе ні в чому винним. Він не обмовив також нікого зі своїх друзів і колег. Помер А.Кримський 25 січня 1942 р. в лікарні при в’язниці. Місце поховання невідоме. Реабілітований він був в 1957 р.

Впродовж свого життя А. Крим­ський був особисто знайомий, дружив, листувався з видатними людьми України і Росії – І. Франком, Лесею Українкою, Б. Грінченком, П. Житецьким, В. Розеном, В. Міл­лером, акад. О. Шахматовим та іншими. Ровесник Генріха Ман­на, Марселя Пруста, Теодора Драйзера, Леоніда Андрєєва, Василя Стефаника, Лесі Українки А. Кримський, здавалося, був приречений Радянською владою на повне забуття. Та, на щастя, цього не сталося.

Володимир БАГАЦЬКИЙ, доцент кафедри культурології Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова