1 листопада 2005 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію № 60/7, відповідно до якої 27 січня встановлено Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту.
У січні 1945 року 60-та армія 1-го Українського фронту вела запеклі бої за вихід до Одера. Нацисти залишили Освенцім, попередньо висадивши у повітря кілька крематоріїв і замінувавши підступи до табору. Командир штурмового загону 106-го стрілецького корпусу, майор, родом з України, Анатолій Шапіро (у наші дні одержав звання Героя України) одним з перших увійшов до Освенціма. Сталося це 27 січня 1945 року. Його загін розмінував підступи до табору. Анатолій Шапіро відчинив ворота Аушвіца I – адміністративного центру всього комплексу смерті Освенціма...
Жертвами нацизму стали 6 мільйонів євреїв. У нашій області їх понад 120 тисяч.
«...Березівка, Акмечетка, Богданівка, Доманівка... Ці назви в часи окупації не можна було промовляти спокійно. Кожна назва пов’язана з вбивствами, стражданнями, катуваннями. Тут були табори смерті. Тут катували, розривали на частини, заживо спалювали людей, які збожеволіли від страждань, жаху... Із сотень тисяч вижили всього кілька десятків. Від них ми і довідалися про подробиці звірячої розправи».
Ці рядки, написані поетесою Вірою Інбер, служать епіграфом до експозиції у музеї Голокосту. Він розташований в одному з двориків Одеси, по вулиці Малій Арнаутській, 111, у невеликому і поки що не опалювальному приміщенні.
На початку листопада 1941 року розпочалося масове висилання євреїв з міста у Доманівський район (до війни входив до складу нашої області). Пішки, партіями по 2 – 5 тисяч чоловік, їх відправляли до Богданівського свинорадгоспу. Багато їх загинуло у дорозі. До середини грудня у Богданівці зібрали близько 55 тисяч євреїв. З 20 грудня 1941 року по 15 січня 1942 року всі євреї у Богданівці були розстріляні командою ейнзацгруппен, румунськими солдатами, українськими поліцаями та німцями-колоністами. Тисячі були вбиті в інших населених пунктах Доманівського району.
Багато архівних матеріалів, виставлених тут, відшукав молодий учений, кандидат філософських наук Павло Козленко. Один його дідусь був директором школи, істориком, який завжди вище всього цінував історичну достовірність і справедливість. Він прищепив це й онукові. Другий дідусь Павла пройшов гетто і табір, воював, форсував Одер, був поранений, нагороджений бойовими нагородами. І, звичайно, завжди думав про головне: жахи війни ніколи не повинні повторитися.
Павло не може байдуже говорити про спроби переписати історію тієї найстрашнішої війни. Тому що знайомий зі справжніми документами – радянськими, німецькими, румунськими. Вони свідчать про жорстокість і підлість одних, і про велич духу других.
Молодий учений пише книжку про Балтське гетто. І однією з головних у ній стане тема духовного опору. Адже навіть за тих страшних умов людям вдавалося знаходити сили, щоб залишатися людьми.
Не може не захоплювати прагнення представників різних національностей допомагати євреям. У музейній експозиції є фрагмент грубки, у якій жителька вулиці Колонтаївської сховала єврейську дитину від відправлення у Слобідське гетто. Демонструється фотографія уже літнього чоловіка з Нью-Йорка. Під час розстрілу взимку його закрили собою дорослі. Він опритомнів у братській могилі, відгриз відморожені пальці, знайшов у собі сили втекти з того страшного місця і сховався в одній сім’ї, яка дала йому притулок. Є спогади дітей, які на все життя запам’ятали звук куль, що їх наздоганяють, передсмертні крики людей, запах спалюваних людських тіл.
Сьогодні невелике приміщення музею вже не може вмістити всі зібрані матеріали. По деяких вулицях Одеси вони є буквально по кожному будинку. Для проведення екскурсії шкільний клас доводиться ділити на 2 групи, інакше не розминутися. Немає і зали, де можна було б демонструвати фільми. Все це виглядає дивно, безглуздо. Як сказав директор музею Віктор Сабуліс, якщо ми хочемо успішно протистояти фашизму у ХХІ столітті, ми не повинні забувати про те, що відбувалося у ХХ. І саме музеям властиво занурювати людей у далеку і трагічну реальність, повертаючи пам’ять поколінь.
