Син лейтенанта
Наприкінці 20-х років минулого століття, коли помирав неп, по країні валандалася особлива категорія шахраїв, яка видавала себе за родичів великих людей. Так, у місті Вільно, тоді це була Польща, з легкої руки «історика» С. Познера поширилася чутка, що якийсь Станіслав Садковський, прийомний син покійного адвоката Тадеуша Врублевського, який захищав П.П. Шмідта, насправді – нащадок страченого лейтенанта. Це ввело в оману навіть деяких радянських дослідників. Ось чому автори «Золотого теленка» Ільф та Петров зупинилися саме на «дітях лейтенанта Шмідта». Щоб поставити крапку в історії про самозваних синів керівника повстання, музей Шмідта в Очакові 17 березня 1977 року звернувся з офіційним листом до директора Центральної бібліотеки Академії наук Литовської РСР. Відповідь гласила: «У лейтенанта П.П. Шмідта був один єдиний син – Євген Петрович Шмідт-Очаковський, який народився в Києві 28 лютого 1889 року». Пізніше Євген разом з сім’єю приїхав до Владивостока, до місця служби батька. Потім Одеса. «У серпні 1900 р. я вступив до 1-го класу реального училища св. Павла», – так писав у своїх спогадах Є. Шмідт, який зазнав усіх жахів розстрілу «Очакова», був на крейсері, потім сидів у казематах Очаківської фортеці на о. Морської батареї. 31 грудня 1905 року його випустили на волю, і перші дні він жив у знайомої батька К.В. Ростковської (про долю цієї дивовижної жінки ми вже розповіли читачам «ОВ»).
Після страти батька Євген Шмідт жив у сім’ї своєї тітки А.П. Ізбаш у Керчі, де закінчив реальне училище. В 1908 році вступив до Петербурзького технологічного інституту на механічний відділок, але війна, що почалася, перешкодила навчанню. Шмідта було призвано на військову службу. Закінчив школу прапорщиків. Мав звання підпоручика саперних військ. В архівних матеріалах Тимчасового уряду зберігся лист юнкера Петроградської школи підготовки прапорщиків інженерних військ Євгена Шмідта, у якому він клопотався про дозвіл іменуватися надалі Шмідт-Очаковським. Це своє рішення син легендарного лейтенанта пояснював прагненням, насамперед, зберегти у своєму роду пам’ять про ім’я та трагічну долю батька. Як відзначає дослідник життя П.П. Шмідта А.Л. Райхцаум, який опублікував матеріал про долю Євгена Петровича в московській «Независимой газете»: «...вместе с тем, происходя от предков, поселившихся в России еще при Петре I, и чувствуя себя совершенно русским, Шмидт настаивал на русифицировании своей чисто немецкой фамилии, что, по его убеждению, вполне могло бы быть достигнуто изменением ее за счет прибавления «Очаковский».
Комісар Тимчасового уряду підтримав клопотання Є.П. Шмідта. З травня 1917 року Євген Петрович став носити прізвище Шмідт-Очаковський. У тому ж місяці він був присутній на урочистому перепохованні в Севастополі останків керівників повстання на крейсері «Очаків» у 1905 році – лейтенанта Шмідта та матросів: Сергія Частника, Олександра Гладкова та Микити Антоненка.
Революційна буря розметала по світу багатьох росіян. Євген Шмідт-Очаковський опинився по той бік революційних барикад. Відступав із Криму разом з білою армією, бідував разом з емігрантами в Галліполі. Велику Жовтневу Євген Петрович не прийняв. Але й з білою еміграцією в нього взаємини не склалися. Очевидно, багато в чому штучний флер революційності, яким була овіяна постать П.П. Шмідта, виняткова громадянська порядність самого Євгена Петровича заважали синові крамольного лейтенанта бути своїм у середовищі вигнанців. У 1921 році Євген їде до Чехословаччини, де в Празі закінчує своє навчання в політехнікумі, видає книжку про батька «Лейтенант Шмидт. Красный адмирал. (Воспоминания сына)». У цій щирій, чесній, мужній оповіді про трагічну долю батька він висловлює дуже негативне ставлення до Радянської влади. Але й білій еміграції в Празі та в Парижі оповідь про лейтенанта Шмідта, який і донині не вміщується у стереотипи ні «білої», ні «червоної» масті, теж категорично не сподобалася. Як би там не було, усе своє життя Євген Петрович жив лише благоговійною пам’яттю про батька.
Хворий, змучений погрозами найагресивніших своїх колишніх співвітчизників, Євген Петрович у 1930 році їде з Праги до Парижа. Працює на важких, не за фахом, випадкових роботах. Живе в бідності та самотності. «Один в усьому світі, один назавжди», – проривається гірке визнання в одному з його листів. Тримається лише святою пам’яттю про батька. «Батько заміняв мені не лише матір, але увесь світ. З його смертю життя втратило для мене будь-яку цінність, і якщо я й далі жив, то лише для того, щоб плекати в душі нещадну помсту його вбивцям. А потім… потім життя стало нудною звичкою, і, ризикуючи ним багато разів, я не знаходив сили самому обірвати тонку, але міцну нитку», – зізнається син «червоного адмірала».
У роки фашистської окупації Шмідт-Очаковський, за свідченням медсестер притулку «Маленьких сестер бідних», вболіває за Росію, вірить у перемогу російського народу.
Євген Петрович Шмідт-Очаковський помер у Парижі 25 грудня 1951 року віком 62-х років у притулку та похований у спільній могилі.
Валерій Шерстобитов
«Де правди не згас промінь…»
В Одеській національній науковій бібліотеці ім. М. Горького пройшло відкриття бібліотечно-мистецької акції «Де правди не згас промінь пишний, там треба шукати любові і миру…», присвяченої 140-річчю з дня народження видатної поетеси, громадського та політичного діяча – Лесі Українки.
Низка заходів у її рамках об’єднала знайомство з творчими доробками науковців – дослідників творчості письменниці; виставки художників, виступ артистів та аматорської творчої молоді міста. Головною подією стала презентація великої книжково-ілюстративної виставки «Де правди не згас промінь пишний…», на котрій представлені унікальні прижиттєві видання творів Лесі Українки – «На крилах пісень» (Львів, 1892 р.; видання першої збірки поетеси), «Думи і мрії» (Поезії. – Львів: Накладом Українсько-Руської Видавничої спілки, 1899 р.), «Одно слово (оповідання тубольця з півночі)» (Київ: Вид. «Час», 1908 р.) та інші. На увагу фахівців заслуговує потужний шар наукової, дослідницької і краєзнавчої (адже Леся Українка неодноразово приїздила до Одеси) літератури. Представлені також довідкові видання, бібліографічні покажчики, рідкісні документи і фотографії, епістолярій тощо.
Святковий настрій було відтворено на насичених за програмою урочистостях, мета котрих, як зазначила заступник директора ОННБ ім. М. Горького, заслужений працівник культури України Ольга Бельницька, – долучитися і розумом, і душею до творчості нашої видатної співвітчизниці, спробувати збагнути феноменальну і неосяжну духовну постать Лесі Українки, що саме сьогодні, у нашому надто прагматичному житті, вкрай необхідно.
Багата літературознавча база з дослідження життя і творчості поетеси була представлена у доповідях відомих науковців – доктора філологічних наук, професора кафедри української літератури ОНУ ім. І.І. Мечникова Наталії Малютіної та кандидата філологічних наук, доцента кафедри української та зарубіжної літератури ПНПУ ім. К.Д. Ушинського Тетяни Бандури.
З цікавим краєзнавчим матеріалом ознайомила відомий культуролог Тетяна Ананченко, навівши маловідомі факти із життя Лесі Українки саме в Одесі.
На тлі власних робіт – ніби подорож у феєричний світ «Лісової пісні», – лунав виступ художниці Лариси Дем’янишиної, члена Національної спілки майстрів ужиткового мистецтва України. Картини циклу «Лесині джерела» – неповторні краєвиди Волині, де народилася Леся Українка, а також серія робіт – мистецьке бачення «Лісової пісні» (полотна виконані в різних техніках: олія, акрилові фарби на шовку та інших).
Вінцем урочистостей стала літературна композиція за листами Лесі Українки, яку майстерно представила заслужена артистка України, актриса Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька Галина Кобзар-Слободюк.
Цілком природно, що інтерес, а з ним і любов до Лесі Українки не згасає у нашому місті. Це доводять чисельні екскурсії, відвідини книжкової виставки протягом усіх днів бібліотечно-мистецької акції.
Проведено консультації та огляди для викладачів і бібліотекарів шкіл регіону. Багатьох буквально причарував майстер-клас «Одеса Лесі Українки», який провела Тетяна Ананченко. Органічним доповненням до нього стали поезії циклу «Подорож до моря», прочитані студентами театрально-художнього училища та Одеського медичного училища.
У літературно-мистецькій вітальні пройшла також творча зустріч з одеськими письменниками – Анатолієм Глущаком та лауреатом премії імені Лесі Українки Володимиром Рутківським, з театральним колективом «Балаганчик», що виконав уривок з драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» (художній керівник Надія Хохлова).
Людмила ХУДЕНКО,провідний бібліотекар відділу зв’язків з громадськістю та реклами ОННБ ім. М. Горького
