Те, що дороге назавжди…
Одеська національна наукова бібліотека ім. М. Горького протягом багатьох років дбайливо зберігає та примножує традиції фронтового героїчного минулого, і для багатьох ветеранів бібліотека – як другий дім, де вони не стільки читають, скільки спілкуються, діляться спогадами і планами на майбутнє, презентують свої книжки. І сьогодні в бібліотеці працюють ветерани Великої Вітчизняної війни, передаючи наступним поколінням свій військовий гарт, це – Марія Степанівна Гайко, Анатолій Іванович Ободовський.
Напередодні 67-ї річниці визволення і 70-річчя героїчної оборони Одеси в бібліотеці побували ветерани війни – Антон Спиридонович Васильєв і Василь Георгійович Пештерев. Вони поділилися своїми спогадами про війну. Відкрито й багатющу книжково-документальну виставку «Цей незабутній героїчний шлях». Тут представлені унікальні документи військових років, фотографії, газети «Радянська Україна», «Правда», «Красная Звезда» (саме квітневі номери за 1944 рік), які дбайливо зберігаються у фондах ОННБ ім. М. Горького.
Гордість виставки – фундаментальний чотиритомник, у якому зібрано унікальні документи і матеріали «Одеса у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу», видані у військовий час книжки та публікації в періодичних виданнях – про оборону та визволення Одеси.
У роки Великої Вітчизняної війни понад мільйон радянських жінок зі зброєю в руках захищали Вітчизну. Вони були санітарками, кулеметницями, снайперами. Відомо, що жінки становили п’яту частину партизанів і підпільників в Одеській області. Серед славетних героїнь є і бібліотекарка - Людмила Михайлівна Павліченко, яка стала під час війни снайпером. На її рахунку найбільша кількість знищених жінками-снайперами фашистів – 309.
Дитинство Людмила провела в Україні. У1940 році вона працювала в Київській державній історичній бібліотеці й паралельно навчалася в Київському університеті. У 1941-му, після закінчення навчання, її направили працювати до Одеської, тоді публічної, бібліотеки (зараз Одеська Національна наукова бібліотека ім.
М. Горького). Тут, в Одесі, і застала війна Людмилу Павліченко. Вона звернулася до військкомату із проханням направити її на фронт.
Після чергового тяжкого поранення Людмилу було госпіталізовано і направлено разом із госпіталем до Севастополя, де після одужання вона знову стала до зброї і брала участь в обороні цього міста. Про це вона писала у своїй книжці «Героическая быль. Оборона Севастополя 1941-1942 гг.», яка вийшла в 1958 році і також посіла своє почесне місце на виставці. За героїзм, проявлений на полях боїв під час Великої Вітчизняної війни, майорові Людмилі Михайлівні Павліченко присвоєно звання Героя Радянського Союзу, її нагороджено двома орденами Леніна та бойовими медалями. Ім’я Героя Радянського Союзу Людмили Павліченко, як і її подвиги, назавжди залишиться в історії нашого героїчного міста і у вдячних серцях його жителів. Дороге воно і нам, працівникам бібліотеки, на фасаді якої розміщені пам’ятна дошка та барельєф героїні.
Людмила ХУДЕНКО,провідна бібліотекарка ОННБ ім. М. Горького
«Знаю якості цього народу»
Михайла Іларіоновича Кутузова ми знаємо як переможця армії французького імператора Наполеона у Вітчизняній війні 1812 року. Та Михайло Голєніщев-Кутузов (таке його повне прізвище) і учасник кількох російсько-турецьких воєн, герой визволення українських земель від влади Оттаманської Порти.
Менше в Одесі знають, що генерал М.І. Кутузов був причетний до формування болгарського війська. Його цілком справедливо можна назвати попередником І. М. Інзова – попечителя болгарських поселенців.
У складі Дунайської армії 1807 року з населення буджацьких степів та понизов’я Дунаю російське командування формує добровольчі загони Усть-Дунайського буджацького козацького війська. Воно складалося переважно із задунайських запорожців, болгар, що втекли від поневолювачів-турків, сербів, волохів, молдаван. За порівняно короткий час було сформовано кілька загонів. Вони називалися, як і за часів Запорізької Січі, куренями. У кожному курені – 500-600 воїнів. Зокрема, були Болгарський та Сербський.
Крім цих куренів, болгарські добровольці входили до складу Переяславського, Брюховецького, Тимошівського… Разом із росіянами, українцями патріоти з Балканського півострова воювали за визволення рідної землі, коли Дунайська армія під командуванням генералів П. Багратіона (1809 р.), М. Каменського (1810 р.) та М. Кутузова (1811 р.) успішно діяла проти Туреччини.
1811 року за розпорядженням командувача Дунайської армії М.І. Голєніщева-Кутузова уперше було сформовано Болгарське земське військо у складі двох тисяч воїнів. Ухвалюючи рішення про його створення, командувач дав таку оцінку болгарським добровольцям:
«Так как знаю качества этого народа, который стоек и привык к опасностям и лишениям, то ожидаю от него наибольшей пользы».
Це характеристика героя штурму Ізмаїла, взяття Очакова, визволення Криму.
А ось свідчення учасників російсько-турецьких воєн про звитягу самого М.І. Голєніщева-Кутузова.
Червень 1774 року. М.І. Кутузов перебував у Кримській армії князя В.М. Долгорукова. Під час атаки неподалік Алушти підполковник Кутузов з розгорнутим прапором біг на чолі гренадерського батальйону, яким він і командував. Турецька куля пробила йому голову «позади глаз».
…Під Очаковом… Кутузов уже генерал-майор. Командував Бузьким єгерським корпусом. Тут, відбиваючи ворожу вилазку, Кутузов зазнає нового поранення - у голову… Свідки того бою стверджували, що герой не виживе. Вижив…
За особисту хоробрість та мистецтво командувати, воювати генерал неодноразово нагороджувався високими нагородами, зокрема орденом святого Георгія.
Такий герой не міг завищувати чи занижувати військову спроможність побратимів з-за Дунаю.
Навесні 1811 року М.І. Кутузов обнародував звернення «К переселяющимся с правой на левую сторону Дуная обывателям христианского исповедания», у якому проголошувалися «всевозможные выгоды единоверцам нашим, освобождающимся из-под ига турецкого и переходящим добровольно с правого на левый берег Дуная». У зверненні гарантувалася зокрема «трехгодичная льгота для освобождения от всяких земских податей и повинностей…»
Болгари, передусім, охоче переселялися на землі між Дністром та Прутом. Тут вони заснували поселення Кубей, Каракурт, Шикирлі-Китай, Ташбунар, Чийшия. У центрі цього болгарського масиву опинилося поселення Табак. Пізніше назвали Болградом.
1818 року попечителем болгарських поселень на півдні нинішньої Одеської області було призначено генерала І.М. Інзова, уславленого на полях багатьох бойовиськ. Йому також було підпорядковано і двотисячне болгарське військо, яке створив М.І. Голєніщев-Кутузов.
Валерій Трохліб,«Одеські вісті»
