Надія вмирає останньою…
Коли кілька років тому до редакції приїхав ветеран Анатолій Петрович Михайлишин із Сухого Лиману Овідіопольського району, щоб через газету подякувати підприємцеві Юрію Олександровичу Петрусенку за його доброчинні справи, я, звичайно, попросив навести конкретні приклади. І довідався, що Юрій Олександрович, поряд з матеріальною допомогою нужденним ветеранам, дітям зі школиінтернату, виділенням транспорту для провадження різних заходів, виявляє турботу і про увічнення пам’яті воїнів, які полягли в боях за визволення нашого краю від фашизму. Зокрема, і селища Таїрового. Він, будучи депутатом селищної ради, упорядкував обеліск, облаштував довкола нього територію. А коли нещодавно мені довелося побувати в селищі, я переконався, що доброчинність для Юрія Петрусенка (нині він є членом виконкому селищної ради) не можливість «попіаритися» під час передвиборної кампанії, а поклик серця та душі. Служити добру його навчили батьки – прості сільські трудівники Олександр Васильович та Валентина Іванівна, які завжди приходили на допомогу землякам. Зовсім не випадково і Юрій Олександрович, і його дружина Олена Миколаївна, увесь колектив очолюваного ними підприємства «Таїровтранссервіс» стали кілька місяців тому членами Товариства Червоного Хреста України, головне завдання якого – надавати всіляку допомогу людям, які її потребують.
Коли при зустрічі запитав у Петрусенка, що його найбільше тривожить, то, звичайно, готовий був почути від нього, як автоперевізника, скарги на дорожнечу бензину; запчастин, здебільшого китайського виробництва, що й швидко зношуються; занепокоєння від невдоволення пасажирів підвищенням плати за проїзд тощо. Але Юрій Олександрович, глибоко зітхнувши, сказав, що стурбований ускладненістю дозвільних процедур на встановлення меморіальної дошки. А встановити її він та його земляки хочуть на честь хороброго артилеристафронтовика кавалера ордена Слави трьох ступенів, двох орденів Червоного Прапора, Вітчизняної війни I і II ступенів, медалі «За відвагу» та інших державних нагород Івана Сидоровича Яновського. Він учасник параду на Красній площі в Москві у листопаді 1941 року та параду Перемоги у 1945 році.
Перший бій Яновський провів 6 липня 1941 р., а завершив свої фронтові шляхидороги у травні 1945 р. в лігвищі фашизму – Берліні. Був кілька разів поранений, але після лікування знову рвався на фронт. Про його мужність та відвагу йшла добра слава. У запеклому бою біля села Котлубань під Сталінградом обслуга гармат, якою командував Яновський, підбила три ворожі танки, знищив три кулеметні точки й близько взводу піхоти. Був легко поранений, але залишився в бойовому строю.
Біля села Галки 215й гвардійський полк форсував Дніпро під вогнем супротивника. Після трьох спроб пощастило захопити невеличкий плацдарм. Обслуга гармати, якою командував Яновський, підтримувала гвардійців. 8 танків і до батальйону піхоти гітлерівців були знищені у тій кривавій сутичці. Плацдарм був утриманий.
У квітні 1944 р. командир взводу гвардії старшина Яновський одержав наказ обороняти до останнього снаряда й патрона міст через річку Турю біля м. Ковеля. На жменьку наших воїнів супротивник кинув 10 танків та понад батальйон піхоти, розраховуючи на швидкий успіх. Але фашисти змушені були відійти, втративши 5 танків та понад роту солдатів. За мужність, проявлену у цьому бою та вміле командування взводом Яновський був удостоєний ордена Слави III ступеня.
За кожною бойовою нагородою – подвиг заради Вітчизни. Про ці подвиги, про мужність однополчан Іван Сидорович розповідав молоді, навчав її любити рідну землю, готуватися до її захисту. І не випадково після того, як у 1992 р. він пішов від нас у вічність, пам’ять людська про нього не згасла. І сьогодні голова організації ветеранів у селищі Таїровому Фаїна Мирзоївна Шардакова стукає в усі двері, щоб одержати дозвіл на увічнення світлої пам’яті та імені герояфронтовика, довести до завершення святу справу, яку почала дружина героя Ганна Нестерівна Яновська. Але, на жаль, поки що безрезультатно. Зверталася вона і до редакції по допомогу. Наші спроби знайти шлях вирішення цього важливого не лише для Фаїни Мирзоївни та її заступника Олени Олександрівни Березовської, Юрія Олександровича Петрусенка питання, а й для усієї громади, поки що теж не дали результату. Будемо сподіватися на те, що ця публікація посприяє досягненню цієї шляхетної мети. Тому що, як любив повторювати Іван Сидорович Яновський, надія вмирає останньою.
Віктор Мамонтов,«Одеські вісті»
Дні та ночі війни
В Одеській національній науковій бібліотеці імені М. Горького триває акція «Вахта пам’яті», серед заходів якої – стаціонарні та пересувні книжкові виставки, презентації творів ветеранів Великої Вітчизняної війни, бібліографічні огляди, зустрічі з письменниками тощо. Усі вони відбувалися на тлі великої постійно чинної книжковоілюстративної виставки «Велика Вітчизняна війна. Рік 1941й». Потрібно було бачити очі ветеранів, які переглядали підшивки газет «Правда» і «Красная звезда»1941 року – унікальний документний матеріал, який зберігається у фондах бібліотеки. Виставка будувалася за розділами «Батьківщинамати кличе!», «Як починалася війна», «Дні та ночі війни». Кульмінацією акції стала розширена документнокнижкова експозиція «Україна в полум’ї війни» та «Одеса – містогерой: до 70річчя героїчної оборони Одеси», яку було презентовано напередодні славетної дати початку оборони нашого міста.
Своєрідним продовженням книжкової експозиції стала фотовиставка «Вас пам’ятає врятований світ». Роботи фотомайстерки Наталі Короткої – це зворушливе звернення до нас, сучасних нащадків славетної героїки Великої Вітчизняної війни. Адже на фотознімках добре відомі і шановні ветерани, захисники та визволителі нашого міста, учасники бойових дій.
Велика Вітчизняна війна, безліч питань, фактів, позицій сучасного дослідника, документів минулого – все це наша історія, яку потрібно вивчати, знати, шанувати заради майбутнього життя. А книжка, як своєрідний документ часу, завжди є щирим порадником та вірним товаришем у цьому процесі.
Валентина Колесникова, Людмила Худенко, провідні бібліотекарі ОННБ ім. М. Горького
