Його визвольна хода

Сьогоднішнє молоде покоління про події Великої Вітчизняної знає лише із книг та кінофільмів. Однак усі добре усвідомлюють, що війна – це жах, смерть, розруха і розлука.

Олександра Кузьмовича Прейса війна обпекла гарячим полум’ям, як і усю його родину. Він до дрібниць пам’ятає тогочасні події. Батько Олександра Кузьмовича працював на залізниці. Коли жорстокі бої докотилися до Котовська, переважна більшість населення була евакуйована в далекий алтайський край. А коли в 1943 році розпочалося визволення України, залізничну воєнізовану колону, де працював Прейс­старший, повернули для підмоги фронту. Разом з батьком тут мешкала й уся родина Прейсів: мати Параска Климівна та 17­річний Сашко. Мати працювала у військовому госпіталі, хлопець допомагав батькові. Одного разу в Дніпропетровську зовсім випадково мама зустрілася із старшим сином Григорієм. Деякий час вони жили майже поруч, але в умовах воєнного лихоліття не знали про це. Він був командиром розвідки 301­го гвардійського Червонопрапорного мінометного полку. З дозволу командування забрав до себе й молодшого Прейса. Трохи підучившись, Олександр Кузьмович поступив у розпорядження командира відділення зв’язку, а згодом і сам зайняв його місце. Обслуговували славнозвісні «Катюші», яких дуже боялися фашисти.

Від Дніпропетровська й розпочалася його визвольна хода по Україні. З боями пройшов Запорізьку, Одеську області. Брав участь у Ясько­Кишинівській операції. Далі – Румунія, Болгарія, Югославія. Усього довелося звідати бувалому солдату, та зумів вистояти, перемогти. Звістка про Велику Перемогу застала Олександра Прейса в болгарському місті Стара Загора. Тут він і залишився аж до 1947 року охороняти спокій мирних жителів.

Все до найдрібніших подробиць закарбувалося у пам’яті фронтовика. Якщо ж доводиться коротко охарактеризувати ті далекі часи, він каже: «То були біль і смуток, горе і розпач, але добре, що усе позаду, і нехай ніхто не відчує на собі, що означає це коротке слово «війна».

Ольга ФЕДОРОВИЧ

Вилкове Булата Окуджави

Как бы мне сейчас хотелось в Вилкове вдруг очутиться!

Там – каналы, там – гондолы, гондольеры!

Очутиться, позабыться, от печалей отшутиться;

Ими жизнь моя отравлена без меры.

Б. Окуджава, «Вилковская фантазия», 1985, січень

Майже чверть століття тому поет і співак, бард і основоположник авторської пісні, прозаїк і кіносценарист Булат Окуджава написав вірш (пізніше покладений на музику) «Вилковская фантазия», присвятивши його своїй дружині – Ользі Арцимович­Окуджаві.

Легендарна людина­фронтовик, поет та співак, Булат Шалвович Окуджава (1924 – 1997) був відомий усій великій країні СРСР та далеко за кордоном – його культові речі «Бери шинель, пошли домой», «Мы за ценой не постоим...», «Ваше благородие – господа удача…», «Песня кавалергарда» та сотні інших (а загалом поет написав понад 800 віршів – з них близько двохсот покладені на музику та розтиражовані кілометрами магнітофонних записів і мільйонами дисків) стали воістину народними піснями.

«Вилковская фантазия» Окуджави має свою інтригуючу історію: між часом перебування у Вилковому та створенням вірша про українську Венецію минуло 23 роки – життя майже ціле покоління! Щось важливе змусило поета вже у солідному віці згадати про відвідування ним маленького дунайського містечка Вилкового та написати про нього теплі, пройняті неприхованою ностальгією вірші.

У час відвідування Вилкового у 1962 році (поет називає наше місто у чоловічому роді – «Вилков», так тоді називали місто більшість жителів) поетові виповнилося 38 років. Він був на злеті всесоюзної популярності як один з поетичних лідерів «відлиги 60­х» (поряд із Андрієм Вознесенським, Робертом Рождественським, Беллою Ахмадуліною), став членом Спілки письменників СРСР. Його друкували, його пісні стали звучати скрізь, зокрема в радянських фільмах. Він одружився: його другою дружиною стала красуня­ленінградка Ольга Арцимович – племінниця знаменитого радянського фізика – академіка Лева Арцимовича.

Поет починає їздити багато країною. І у вересні 1962 р. Окуджава прибуває до Одеси, де на Одеській кіностудії записує пісню «Нас море ждет» для художнього фільму «Шурка выбирает море». До Одеси він викликає Ольгу Арцимович (їхній роман до цього часу тривав понад рік) і, як пишуть біографи поета, звідти (з Одеси) «…рушають у весільну подорож по Дунаю, домовившись із капітаном рибальського сейнера. Так вони побували у Вилковому – місті за двадцять кілометрів від Чорного моря, у Кілійському районі Одеської області» (про це пише Д. Биков у нарисі «Булат Окуджава», виданому в «Молодій гвардії» в Москві у 2008 році).

Сам Б. Окуджава у тому ж 1962 р. опублікував про своє відвідування Вилкового у знаменитій «Літературній газеті» в номері від 16 жовтня нарис «Містечко на єриках», у якому, зокрема, пише: «Вилкове – дуже маленьке одноповерхове рибальське містечко в гирлі Дунаю. Його звикли називати Радянською Венецією. Справді, воно все посмуговане дунайськими протоками, вузькими каналами – єриками. Замість бруківки – єрик, в єрику – спокійна зелена непрозора вода, єриками пливуть човни, схожі і на венеційські гондоли, і на індіянські піроги, човнами правлять то старі, то молоді, то жінки, то чоловіки. Човнами перевозять усе, що у звичайних селах на возах. Я не знаю обставин виникнення Вилкового, але я впевнений, що ніхто з його засновників не одержував відряджень до Венеції, щоб ознайомитися із принципами будівництва знаменитого італійського міста, і ніхто не вивозив звідти або з Америки креслень гондол та пірог. Так вирішив Дунай – «прекрасний блакитний Дунай», вода в якому непрозора та жовтувата від мулу».

І через 20 років поет з теплотою згадує:

Там побеленные стены и фундаменты цветные,

и по стенам плющ клубится для забавы,

и лежат на солнцепеке безопасные, цепные,

показные пожилые волкодавы

Треба розуміти, що «фундаменты цветные» – це потопаючі в посаджених квітах фундаменти вилківських будинків, «плющ на стенах для забавы» – пагони знаменитого вилківського винограду – новака, а «показные пожилые волкодавы» – поетичний образ вилківських дворняг.

Далі у своєму нарисі поет описує важливу та актуальну для нинішніх вилківців ситуацію. «У Вилковому за чистоту не борються, просто чисто живуть. Я не бачив на вулицях ні батальйонів курей та іншої птиці, ні веселих брудних свиней, що віддаються кейфу на очах у перехожих, ні нічийних собак, що випрошують милостиню».

…Молоді поселилися на дебаркадері (портопункту Вилкове по вул. Придунайській, 2, на місці нинішнього управління порту Усть­Дунайськ, тут на причальній лінії досі ташується залізобетонний корпус того самого дебаркадера), і тут у них був медовий місяць, про який поет проникливо напише через двадцять років:

Там опять для нас с тобою дебаркадер домом служит.

Мы гуляем вдоль Дуная, рыбу удим.

И объятья наши жарки, и над нами ангел кружит

И клянется нам, что счастливы мы будем.

Осінь у Вилковому, як і скрізь по Союзу, – час проводів в армію. Тут новобранців проводжали пишно й широко, і, звичайно ж, із пристані дебаркадера. Поет у своєму нарисі пише: «….о п’ятій годині ранку на площі перед дебаркадером забив барабан (по­місцевому бубан) заграла гармошка. Ми визирнули з вікон – і ось що постало перед нами: сто чоловік – баби в білих хусточках, діди, що надягли святкове, молоді жінки, хлопці, діти, поклавши руки на плечі одне одному, вели величезний хоровод. Барабан бив різко, ритм – щось схоже на молдаванський «жок». Гігантське живе колесо оберталося то в один, то в інший бік, в усіх в руках букети квітів. А в середині кола – поголений наголову хлопець, увесь хрест­навхрест обвішаний вишитими рушниками. Хлопця проводжають в армію… А кинути квітку, проводжаючи друга – це теж мистецтво, і йому треба вчитися…».

Там на пристани танцуют жок, а может быть, сиртаки,

сыновей своих в солдаты провожают,

все надеются: сгодятся для победы, для атаки,

а не хватит – значит, новых нарожают.

У своєму нарисі поет з теплотою та якоюсь здивованістю малює побутові сцени Вилкового 60­х років!

«Ви б подивилися, з якою любов’ю та старанністю оформлені стенди в маленькій вилківській аптеці, де виставлені під склом усі нові ліки, що отримані останніми днями.

– Чому ви не закриваєте аптеку? Сьогодні субота, вам працювати до третьої. Зараз вже п’ята.

– Як же можна закрити: ще йдуть хворі з рецептами».

…Як відзначають біографи поета, у своєму нарисі про Вилкове в «Літературній газеті» Булат Окуджава створює «якусь ідилію маленького південного міста – скрізь чисто, усі роз’їжджають на човнах, працюють надурочно, розводять квіти. Зрозуміло, Вилкове – звичайне місто, і проводи в армію далеко не завжди проходять настільки святково, і жодної особливої комуністичної свідомості там не спостерігалося, але така особливість окуджавської оптики: коли він щасливий – світ довкола нього радіє. Його радість заразлива! У результаті малюсіньке рибальське місто являється раєм – яким він Окуджаві і запам’ятався».

У важкому для Окуджави та тривожному 1985 році, після розриву з дружиною, що протривав кілька місяців, він звернувся до неї «Вилковской фантазией», нагадуючи про той сонячний у їхньому спільному житті період:

Как бы мне сейчас хотелось очутиться в том вчерашнем,

быть влюбленным и не думать о спасенье,

пить вино из черных кружек, хлебом заедать домашним,

чтоб смеялась ты и плакала со всеми.

Как бы мне сейчас хотелось очутиться у начала,

и в душе твоей далекой приобщиться,

и с тобой так расстаться у дунайского причала,

чтоб была еще надежда воротиться.

Булат Шалвович Окуджава був і залишається улюбленим поетом та бардом багатьох поколінь, зокрема тих, що виросли у нашому місті Вилковому. У суєті нинішніх мирських буднів, у неясний час змін часом так не вистачає того свіжого духовного вітру, того піднесення над повсякденністю, чим так наповнена поезія Булата Окуджави…

Василь Прокопенко,м. Вилкове

Істини Федора Михайловича

Цими днями виповнилося 190 років від дня народження чудового російського письменника Ф.М. Достоєвського. Ціле життя його було ніби каторга, до якої він був мовби присуджений від народження. Достоєвський майже фізично, наче на самому собі, відчував зародки «хімічного розпаду» суспільства, що починався. І у нього не було іншої зброї, крім слова. Згадаймо:

«Навіть у великому стражданні, стражданні добровільної самопожертви собою заради іншого, є своє щастя, своя велика радість; але не можна побудувати щастя за рахунок страждання або загибелі навіть однієї людини, нехай і останньої людини. Не можна – ні для всього людства, ні навіть для себе особисто».

У свої 60 років він не боявся смерті, вірив – щойно не омине його, зустріне її гідно, як належить. Не за себе страшно – земні борги він уже віддав сповна. Тільки відчував тихий біль за тих, хто залишається. А що взяв від життя? Чи встиг з’їсти свій «шматок пирога» зі святкового столу? Чи втомився на бенкті життя? Чи наситив утробу марнославства, чи переситився спокусами, чи зрозумів нарешті «останню таємницю» земного буття: все, мовляв, на певний час і тільки смерть назавжди, а тому живи поточним днем, не вірячи всій решті?

Ніколи не дозволяв він собі увірувати в безглуздість життя, яким би не було воно, завжди вірив – є щось серйозніше за марнославство, вище за утробу, значніше за саму смерть. І якби там уже, де­небудь (якщо воно все­таки є, це «там»), якби навіть і там запитали його: чи розгадав, навіщо йому, саме йому дані були талант, і розум, і душа, і як розпорядився дарунками у відпущені терміни земні, – він міг би відповісти: було, все було – і безодні сумнівів та зневіри, і пристрасті, і блукання між останнім розпачем і останньою надією. Але були і злети душі, прозріння думки, одкровення серця і – ось плоди його життя, усе в них, за ними й судіть. Достоєвський писав, що якби раптом настав Страшний Суд і судили б людство, то воно на своє виправдання могло б навести лише одну книжку: «Дон Кіхот». І було б виправдане. Бо Дон Кіхот один кидається зі списом напереваги проти зла, не боячись бути смішним, знаючи, якої шкоди йому можуть завдати всі його навіжені фантазії. Для нього поважна людина – це не просто людина, що не чинить підлоти, а людина, що чинить щось проти підлоти.

Помер Ф.М. Достоєвський 28 січня 1881 р. Його поховали на Тихвинському цвинтарі Олександро­Невської Лаври в Санкт­Петербурзі. Поруч із могилами Карамзіна і Жуковського. На пам’ятнику викарбувано:

«…Истинно, истинно глаголю вам: аще пшеничное зерно, падши в землю, не умрет, то останется одно; а если умрет, то принесет много плода» (Євангеліє від Іоанна ХII.24).

В. ШЕРСТОБИТОВ, член Національної спілки журналістів України