Усі й усе суще в цьому світі мають своїх попередників. Наша газета взяла назву від «Известий рабочих депутатов», що виходили у 1905 р. як орган Одеської Ради робітничих депутатів. У пробному випуску «Одеських вістей», що вийшов у світ у жовтні 1991 р., повідомлялося про це, а також про те, що нове, без аналогів у регіоні, видання, що виходить українською та російською мовами, дотримуватиметься принципів розумності, добра, об’єктивності й залежатиме тільки від правди життя і від читачів. А в першому номері нової газети журналісти розповіли про історію видавання її попередниць, і цю оповідь ми публікуємо сьогодні.
Від «Известий»
до «Одеських вістей»
Деякі читачі, імовірно, знають, що у «Одеських вістей» була попередниця – газета «Известия рабочих депутатов». Її засновником стала наприкінці 1905 року молода Рада Одеси, що записала в одному з перших своїх рішень: «Нами постановлено видавати газету – і завтра вона вийде!» Справді, уже 13 грудня вийшов (нелегально) перший номер «Известий» – на одній великій сторінці, де замість прізвища редактора стояв лаконічний підпис: Одеська Рада робочих депутатів. На щастя, цей випуск зберігся (у єдиному примірнику) у відділі рідкісних видань і рукописів Одеської наукової бібліотеки імені М. Горького.
Цікаво, як був надрукований перший номер газети. Про це залишив свої спогади учасник акції одесит Т. Гурштейн. «…Не пам’ятаю точно, чи одним із членів, чи виконкомом загалом, – писав він у 1925 році в журналі «Пролетарська революція», – було доручено… віддрукувати перший номер «Известий», захопивши для цього друкарню «Одесских новостей». Для цього була організована група із 20 чоловік, до якої належав автор спогадів. Вони непомітно проникнули у двір друкарні, що була розташована неподалік Дерибасівської вулиці, а потім зайшли до приміщення, зайняли всі телефони, вікна у двір і оголосили робітникам Постанову про друкування першого номера «Известий».
Газета поширювалася не тільки в Одесі. Багато її примірників було відправлено до Севастополя та інших портів. «Гроші, зібрані за «Известия» і пожертви при продажу газети, – стверджував Т. Гурштейн, – були роздані безробітним. Я особисто роздавав гроші на товкучці навпроти трактиру «Орел»… по 2 р. 15 коп. сімейним і по 1 р. 10 коп. неодруженим на тиждень. Не можна сказати, що це було багато. Але потрібно було бачити, як дбайливо поставилися робітники до цих видач, і як молоді робітники пропонували видати гроші найперше старим… Потрібно було бачити їхні обличчя, щоб мати уявлення про той ентузіазм і відданість «своєму» уряду – Одеській Раді робітничих депутатів, яким були охоплені широкі маси одеського пролетаріату».
Назагал у 1905 році вийшло чотири номери «Известий».
У 1917 році «Известия», що виходили щодня, докладно висвітлювали політичну ситуацію в країні та діяльність своєї Ради. «Вчора, – читаємо в номері від 29 листопада, – з ранку населення знову зазнало нестатку хліба. Багато які пекарні внаслідок браку палива та загострення відносин між робітникамипекарями та господарями скоротили випікання хліба. Хлібне питання знову загострилося».
Ще повідомлення: «До Ради селянських депутатів з’явилися прибулі з Калузької губернії по хліб ходоки… Тяжке враження справили у приміщенні Ради всі три члени цієї голодної депутації…В Одесі їм вдалося закупити вагон борошна». Але незабаром, очевидно, місто вже не було здатне на такі щедрі жести. Бо Рада віддає наказ «військовим охоронним частинам на залізниці підсилити контроль над ходоками і рішуче припинити самочинне вивезення хліба»…
Цікаво, що того року виникло питання про самовизначення Одеси. «Вчора, – дізнаємося із замітки, – відбулося перше засідання комісії, яка згідно із рішенням рад…, повинна зайнятися провадженням референдуму серед населення м. Одеси для з’ясування того, чи буде Одеса вільним містом у межах України. Але це, як бачимо, передбачалося зробити в майбутньому. А от упровадження українських грошей було справою вирішеною. «Українські гроші вже випущені, – інформують «Известия». – До Одеси вислано українських грошей на десять мільйонів рублів».
Таке враження, ніби йдеться про сьогоднішній день.
Було про що думати Думі
У нелегкій ситуації працювала Одеська Рада і в 1918 році. Про це багато пише газета. «У неділю, 31 грудня, у залі міської Думи відбулися тисячні збори безробітних… По закритті зборів вони влаштували демонстрацію за назвою: «Хліба й роботи». А у неділю 28го, об 11 годині ранку, мали зібратися модистки. Порядок денний: «Безробіття в нашому цеху». Одне слово, Раді довелося навіть вдатися до заборони на в’їзд до міста іногородніх безробітних… бо «в Одесі й без того великі кадри безробітних». Турбот додало і нестабільне становище у селі.
У бібліотеці збереглися комплекти газети і за наступні роки, але доступ до них утруднений через затривалу реставрацію будівлі. Що б там не було, не наполягаючи на переємності, зараз естафету «Известий» підхопили «Одеські вісті», які стали органом Одеської обласної Ради народних депутатів.
Огляд підготувала Л. Новицька,
«Одеські вісті»,
1 січня 1992 року
«Газета вийшла у світ в новорічну ніч…»
Його було призначено на посаду відповідального секретаря газети «Одеські вісті», відновленої через ряд десятиліть з ініціативи відомого на теренах колишнього СРСР журналістаправдиста і письменника Віктора Васильця. Сьогодні Йосип Бурчо – заслужений журналіст України, редактор популярного видання «Прескур’єр», виконувач обов’язків голови ревізійної комісії Національної спілки журналістів України. З ним зустрівся наш кореспондент.
– Отож, Йосипе Олександровичу, як все починалося двадцять років тому, і, зокрема, як народжувався перший номер «Одеських вістей»?
– Я працював у газеті з жовтня 1991 року по квітень 93го. Редакція формувалася восени 91го року з тим, аби з 1 січня 92го розпочати регулярні випуски. Ми до цього зробили перший пробний номер. А вже з 1 січня виходили зі строгою періодичністю українською і російською мовами. Суто в технічному і технологічному плані то був зовсім інший (старий) світ. Сьогоднішні журналісти його не знають і навіть не уявляють. Ніяких комп’ютерів і відповідної верстки. Натомість – лінотипи, гарячий набір, верстка у металі. Проблема полягала ще й у тому, що редакція ташувалася спочатку на проспекті Шевченка, 4, а потім на Канатній, 83, де, власне, базується й зараз. А друкарня – у видавництві «Чорномор’я», тобто зовсім в іншому кінці міста. І нам доводилося буквально розриватися між двома точками.
Добре запам’яталося, як ми випускали перший офіційний номер. Безпосередньо у друкарні, вже на останньому етапі, були, окрім мене, задіяні Володимир Борсуківський – заступник відповідального секретаря, та Ігор Цабієнко (це з творчих працівників). А також група коректорів, метранпажі Людмила Нікітюк, Галина Посуховська, Валентина Ведєнєєва.
За всього нашого величезного бажання, номер ми не змогли здати до друку вчасно. І Новий рік застав нас у друкарні. О 24 годині ми всі перервали на якихось п’ять хвилин процес, аби випити по краапельці шампанського, і довершили роботу над номером, що дійшов до читача вчасно, без будьяких зволікань…
– А яким був журналістський склад нового, чи то пак відновленого регіонального видання?
– Творчий склад тодішніх «Одеських вістей» був дуже сильним. Тоді зі ЗМІ, особливо друкованими, створилася неймовірно складна ситуація. Через недостатнє фінансування, а той повну його відсутність, багато колективів просили своїх журналістів іти у світи в пошуках кращого заробітку. Отож, до «Одеських вістей» прийшли люди, що не боялися зірватися з насидженого місця, почати все з нуля. Водночас вони були справжніми професіоналами і знали собі ціну як творчі особистості. Це і два заступники редактора газети «Знамя коммунизма» (нині «Юг») Тамара Проценко і Григорій Садовниченко; Катерина Савчук, Таміла Чернецька, Геннадій Пронін з «Чорноморської комуни» (нині «Чорноморькі новини»); Віктор Мамонтов, Володимир Гаврилов, Юрій Здериглазов – досвідчені та відомі військові журналісти з окружної газети «Защитник Родины» та цілий ряд інших цікавих особистостей, шанованих на теренах Одещини.
Їх не треба було навчати. Вони багато чого могли навчити інших. І навчали!
– А що особисто Вам дала робота в «Одеських вістях»?
– Усе в житті для людини корисно. Працівник секретаріату – двічі журналіст, як рибак – двічі моряк. Він вміє і може написати, а також знає, що з цим робити. Праця у секретаріаті – це неоціненний досвід будьколи і в будьякому виданні. Тим паче в «Одеських вістях», які єдині в області двомовні. Робота в цій газеті привчила мене до постійної зібраності, організованості внутрішньої. Адже за тих технологічних умов, про котрі йшлося вище, будьяка помилка, що тягла за собою уповільнення процесу, загрожувала зривом випуску номера. І я ніколи не жалкував про ті роки, що провів в «Одеських вістях».
Віктор КОЗЮРА,
«Одеські вісті»
Фото автора
та з архіву Й. Бурчо
Верстка була трудомісткою
Людмила Нікітюк з Оленою Коваленко верстали найперший номер «Одеських вістей». Вони так були віддані роботі, що присутність у редакції в новорічну ніч нікого особливо і не здивувала. Чоловік Людмили Андрій Петрович прийшов, щоб нагадати: стіл вдома давно вже накритий і наближається Новий рік. Але побачивши, з якою творчою ревністю народжується газета, вчинив щонаймудріше. Вирішив просто не заважати.
– Перший номер «Одеських вістей» ми здали до друку о 23.50 31 грудня, – згадує Людмила Нікітюк. – Ця подія стала для всіх нас прекрасним подарунком, бо вихід нової газети на той час був дуже серйозною подією обласного масштабу. І ми були до неї причетні.
У перший рік над газетою працювали 4 випускові редактори: Людмила Нікітюк, Тетяна Степанова, Аркадій Чекерлан, Володимир Борсуківський. І 4 верстальники: разом із уже згаданою Оленою Коваленко, ще Галина Посуховська, Галина Мацюк і Ніна Харькава.
– Мені подобався формат А2 – ґрунтовний, поважний, – веде далі Людмила Нікітюк. – Матеріали мали гарний вигляд, зручно читалися. Тираж був 43 тисячі примірників. Щоправда, тоді не було інтернету і такої величезної кількості телерадіоканалів. Звичайно, газета відігравала важливу роль у житті області: її матеріали обговорювали не тільки читачі, але й керівники.
Людмила згадує, як навіть уночі досилалися в набір термінові статті. За нормативами робочий день становив 8 годин, насправді тривав 10 – 12 годин. Тоді процес випуску газети був трудомістким і тривалим. Якщо знаходили помилку, перенабирати вручну доводилося цілий рядок. Коли одного разу до видавництва прийшов тодішній керівник області Руслан Боделан, Людмила Нікітюк спересердя попросила або дати ще одного лінотипіста, або закрити газету. Ось такий от професійний максималізм був властивий першим працівникам нової редакції.
Сьогодні Людмила Нікітюк, як і раніше, уважно читає більшість центральних газет. І досить критично оцінює те, які вони на вигляд. Маючи величезні можливості, верстальники та випускові редактори не завжди знаходять цікаві композиційні розв’язки для тих чи інших матеріалів. Адже можливості комп’ютерної верстки дозволяють робити газету не тільки цікавою, але й гарною.
Світлана КОМІСАРЕНКО,«Одеські вісті»
