Їх залишилося менше сорока

У День пам’яті та скорботи голова райдерж­адміністрації Наталія Бянова, голова райради Олексій Мазур, куратор проекту «Народний бюджет» в Іванівському районі Іван Фурсін, представники підприємств, організацій та громадськості, вшанувавши пам’ять жертв фашизму хвилиною мовчання, поклали вінки та квіти до підніжжя монумента загиблим воїнам.

– На жаль, ветеранів війни стає все менше і менше, – сказала Наталія Бянова. – На сьогоднішній день у районі їх налічується лише тридцять сім чоловік. Ми намагаємося максимально оточити їх піклуванням. Але, що б ми для них не робили, цього все одно замало. Своїми подвигами на фронтах і працею у мирному житті вони зробили значно більше. Тому найважливіше і найцінніше те, що ветерани залишаються для кожного з нас взірцем мужності та беззавітної любові до Вітчизни.

Анатолій МИХАЙЛЕНКО, Іванівський район

Ніхто не забутий, ніщо не забуте!

У військово­історичному музеї Південного оперативного командування відбувся круглий стіл «Ніхто не забутий, ніщо не забуте!», присвячений Дню скорботи і вшанування памяті жертв війни в Україні. У заході взяли участь військовослужбовці Повітряного командування «Південь», ветерани Великої Вітчизняної війни, співробітники військово­історичного музею, військові­історики, молодь та представники громадських організацій міста Одеси.

Своїми спогадами про війну поділилися учасники Великої Вітчизняної Іван Салтовець, Георгій Вразков та Валентина Лучінкіна. Вони закликали молоде покоління брати приклад з героїв 1941 – 1945 років.

Зворушливо та емоційно виступила ветеранка Приморської армії Валентина Лучінкіна, яка все своє життя після війни присвятила вихованню підростаючого покоління.

Представниця Одеської обласної Ради миру Світлана Лукіна підкреслила, що сини українського народу були серед тих, хто до останнього патрона, до останнього подиху обстоювали рідну землю. Тож головним завданням старшого покоління є донести до молоді правду про ту війну, зберегти світлу пам’ять про переможців.

Продовженням круглого столу стала демонстрація кадрів документального фільму, присвяченого героїзму та патріотизму воїнів, які першими вступили в бій з фашистськими загарбниками. Потім співробітники музею запросили гостей оглянути нові експозиції, присвячені подіям тих героїчних років.

Сергій ДАНИЛЕНКО, м. Одеса

Не підвладний забуттю

Червоноармієць Гулінський в бою за висоту 777 біля села Кунова Теплиця, що в Чехословаччині, під шквальним вогнем першим дістався до укріплення ворога і впритул розстріляв ворожих солдатів. Його намагалася знешкодити група фашистів, проте своїм ручним кулеметом він їх знищив. Коли скінчилися патрони, відбив атаку противника гранатами і утримував захоплену позицію до приходу своїх. За сміливість і мужність, проявлені в бою, Віталій Пилипович Гулінський був представлений до ордена Вітчизняної війни ІІ ступеня. Та командир дивізії генерал­майор Іван Обушенко виправив представлення і нагородив відважного бобрицького юнака найвищою солдатського відзнакою – орденом Слави ІІІ ступеня. Це була перша й остання нагорода нашого земляка...

За станом здоров’я колгоспник Гулінський не був мобілізований на фронт у 1941­му. Але навесні 1944 року 23­річний Віталій добровільно влився в лави Червоної Армії. Спочатку героїчно воював під Яссами і Фокшанами. Вибивав ненависного ворога з Румунії та Угорщини. Потім було визволення Чехословаччини.

9 травня 1945­го солдат Гулінський зустрів у місті Бенешев. На жаль, щастя довгоочікуваної Перемоги було потьмарене тяжким пораненням. Пройшовши пів­Європи без жодної подряпини, солдат отримав розривну кулю у праву ногу в останній день кровопролитної війни. Це сталося, коли він, ординарець командира роти, супроводжував його містом. Раптом з розвалин вигулькнуло дуло гвинтівки якогось осатанілого фашиста, червоноармієць лише встиг відштовхнути і прикрити собою свого командира, а сам впав на землю, обливаючись кров’ю…

До самої смерті фронтовика частинки кістки виходили з його незагоєної рани. Працював їздовим, заправником автомобілів, завідувачем газової дільниці. Каліцтво не стало завадою для щасливого сімейного життя…

Він пішов за межу навесні 1984 року. З собою забрав і таємницю свого подвигу. Лише орден Слави, який блукав довгих сорок років і не застав героя, свідчив про його мужність, виявлену в боях з ворогом. Проте вдові нагороду у військкоматі так і не вручили, сказали: «Не положено!» З роками свідчення подвигу Віталія Пилиповича Гулінського зникло, а сьогодні його син Юрій Віталійович, який випадково в інтернеті натрапив на нагородний лист свого батька­героя, хоче відшукати орден і цим відновити історичну справедливість.

Юрій Федорчук,власкор «Одеських вістей»,Любашівський район

Микола Огренич. Ми пам’ятаємо

Серед багатьох великих голосів, що звучали на Одеській оперній сцені, особливе місце посідає драматичний тенор Миколи Огренича.

У 1984 році М.Л. Огренич був призначений ректором Одеської державної консерваторії ім. А.В. Нежданової. Рівно через 20 років після того, як переступив її поріг студентом першого курсу. Ці два десятиліття були немислимим, ніким не прогнозованим злетом хлопчика з великої родини, яка подарувала Україні педагогів і журналістів, моряків, юристів і виноробів. А ще Огреничі співали – всі та завжди.

Закавказький військовий округ, де Микола служив у прикордонних військах, став точкою відліку нового часу в його біографії. Там, в ансамблі пісні й танцю, порадили сер­йозно навчатися вокалові. Огренич вступив до Одеського музичного училища, а потім до консерваторії. Увійшов і назавжди залишився в «Благовидовському братстві» – так себе називають вихованці професора О.М. Благовидової – Аліса Джамагорцян, Іван Пономаренко, Людмила Шемчук і багато інших.

Цей голос злетів на вокальну вершину світу. «Тоску» Пуччині завжди вважали перевіркою вокальної культури співака. І Микола Огренич блискуче витримав цей іспит.

…Такого супераншлагу в Одеському оперному давно не бачили. Коли співак приїхав у відпустку з Італії, де був два роки на стажуванні, і співав у «Тосці», зайвий білетик запитували ще на Дерибасівській. Зала стогнала від захвату.

Вдруге у своєму житті подібний аншлаг я бачила, коли співак завершив стажування в Італії – і в оперному був його сольний концерт.

Майже 40 країн світу під час гастролей аплодували Миколі Огреничу після його перемоги на XVII Міжнародному конкурсі ім.

П. Чайковського. Велика Марія Калласс, член журі, тоді була в захваті від нього. Найвищу оцінку Микола одержав і з вуст Тіто Гоббі. Мало хто знає, що під час конкурсу Ірина Архипова, член журі, сказала йому: «Краще їдь геть, тут є кому давати призи». Але він переміг.

Потім були записи на телебаченні, радіо, на фірмі «Мелодія»… А нещодавно вийшов диск «Співає Микола Огренич». Тому й сьо­годні ми слухаємо цей «шляхетний тенор, дивовижно співучий та теплий, яким він володіє як прекрасний музикант» – як писала про нього світова преса.

Ті, хто хотів стати вокалістом, виховувалися на його Германі в «Піковій дамі», Герцозі в «Ріголетто», Турідду в «Сільській честі», Манріко в «Трубадурі», Пінкертоні в «Чіо­Чіо­Сан», на його інтерпретаціях вокальної творчості Свиридова, Хренникова та інших композиторів, на задушевному виконанні українських народних пісень. Ті, хто був поруч із ним на сцені всі ці роки, говорять, що так, як Огренич, ніхто ніколи не співав і, мабуть, співати не буде. Йому неодноразово пропонували переїхати до Києва та Москви, але він залишався в Одесі.

Органічним продовженням вокальної діяльності стала викладацька. Микола був розумною людиною, у якій – і це розумів багато хто – були закладені й неабиякі організаторські здібності. Вже без М.Л. Огренича його вихованці ставали лауреатами міжнародних конкурсів і фестивалів. У роки його ректорства треба було провести консерваторію крізь ураганне море історичних подій 90­х років минулого століття. Саме в цей період Одеська консерваторія стала членом Європейської Асоціації музичних вузів і консерваторій. Це вже було найвище визнання М.Л. Огренича як керівника.

Його зусиллями українське мистецтво стало невід’ємною частиною європейської культури. Залишається тільки утриматися на цьому рівні: і це, якщо ваша ласка, вже нові випробування, які випали на долю Миколи Огренича – народного артиста України, професора, академіка, Почесного громадянина міста Одеси. Понад 10 років родина та 21 тисяча шанувальників таланту великого співака, його колеги, друзі намагаються вирішити питання про присвоєння Одеському національному театрові опери та балету імені Миколи Огренича. Але, очевидно, це відбудеться тільки тоді, коли культурою керуватимуть люди, що по­справжньому цінують талант, що люблять Україну та її великих синів.

Марія МОРОЗ