Селище Цебрикове Велико–ми–хайлівського району було засноване 1804 року. Першими тут поселилися українці та молдавани, а у травні 1817 року – 64 родини німців–колоністів. Тоді Населений пункт одержав назву Гофнунгсталь, що у перекладі на українську означає Долина надії.

Тодішні поселенці зробили немало для економічного розвитку села. Та у 1944 році їх безжально видворили з насиджених місць. Більшість сімей повернулася на свою історичну батьківщину – до Німеччини.

З того часу відбулося чимало змін. Але не згас інтерес німців до тих місць, які колись розбудовували їхні предки. Уже в часи незалежності Україні з Німеччини до Цебрикового приїздила група нащадків колишніх переселенців. Серія туристів переповнювали емоції, коли селищний голова Тетяна Матрос провела їх вулицями, розповіла те, що знала про історію виникнення селища та його видатних людей. Неймовірно, але й німецька делегація була добре обізнана про минуле. Більше того, деяким туристам навіть вдалося розшукати будинки, в яких жили батьки чи близькі родичі. Перша зустріч вийшла напрочуд теплою і водночас пізнавальною для обох сторін. З 2003 року ці зв’язки переросли в міцні дружні стосунки, що підтримуються і розвиваються до сьогоднішнього дня.

У 2004 році поблизу кладовища німці помітили декілька кам’яних надгробних плит. Відтоді для них стало справою честі зберегти плити як пам’ять про своїх земляків, які знайшли на українській землі свій вічний спокій.

Те, що розпочато при Тетяні Мат–рос, було здійснено за активної підтримки нинішнього Цебри–ківського селищного голови Володи–мира Барнасевича, підприємця Олександра Манька та його дружної бригади. У жовтні минулого року німецький колектив під керівництвом Ангеліки Гольцварт–Кохер декілька днів трудився на місці майбутнього Меморіалу пам’яті. Серед німців було лише двоє російськомовних. Та у процесі роботи і місцеві, і прибульці стали добре розуміти один одного.

І ось, нарешті, 15 вересня цього року. З наго–ди 208–річчя селища Цеб–ри–кового, від–булося урочисте відкриття Мемо–ріалу. З усіх куточків Німеч–чини до населеного пункту з’їхалося майже 50 нащадків колоністів. Було одразу видно, що вони не почуваються у Цебриковому гостями.

– Моя матір народилася у сусідньому селі Торосове (нині Леніне Фрунзівського району – авт.), – схвильовано говорить Еріка Дорн, одна з небагатьох представників німецької делегації, котра вільно говорить російською мовою. – Сьогодні я обов’язково побуваю в рідному селі своїх батьків, благо, що до Цебрикового приїхали директор місцевої школи та вчитель біології. З ними я підтримую дружні зв’язки і щиро вдячна за теплий прийом.

– В Німеччині виходить газета під назвою «Народ в дороге», – долучається до розмови Еріка Фрід–ріхсен. – У газеті шість років тому я прочитала про групу під керівниц–твом Ангеліки Гольцварт–Кохер, яка заснувала на нашій батьківщині Гофнунгстальський церковний округ. Знаючи з розповідей батька про Гофнунгсталь, про це селище, в якому він жив і трудився, я не змогла залишитися байдужою. Адже рано чи пізно кожен з нас замислюється: хто ми і звідки, де наше коріння і де жили наші предки. Я буду приїздити сюди постійно, щоб ще більше дізнаватися про життя свого, на жаль, покійного батька. І завжди рада бачити у себе гостей з Цебрикового.

… Після теплих зустрічей німців та українців відбулося урочисте відкриття Меморіалу. Молитви українською та німецькою мовами, глибока вдячність тим, хто заснував селище Цебрикове та працює для його розвитку нині, без зайвих слів засвідчили: ця зустріч далеко не остання, а дружні візити німців та українців стануть традиційними.