Лунають пісні Бойківщини

– До дитячого садка я не ходила. Мене залишали на бабусю, – розповідає Світлана Цибульська з Черво–нознам’янки. – Тому, коли прийшла до першого класу, мене деякий час однокласники передражнювали, бо моя говірка відрізнялася від місцевої. Та й пізніше соромилася в школі спілкуватися українською мовою. Разом з тим дивувало, що у паспорті в графі «національність» було написано «українка».

Але знання рідної мови посприяло тому, що їй як філологу запропонували місце вчителя початкових класів. 18 років пропрацювала з малюками, і останній, нинішній свій 11–й клас, Світлана Франківна веде з перших років навчання. Для неї рідніших дітей немає, ніби приросла до кожного. Демонструючи фотовиставку з учнівськими портретами, Світлана Франківна розповідає про кожного випускника: як навчається, якої вдачі, про що мріє. І не уявляє, як буде з ними, такими близькими і рідними, розлучатися через рік.

– Навчаю дітей самостійно мислити. Подобається, коли вони дискутують з приводу того чи іншого епізоду книжки, – розповідає вона. – Добре, коли діти не байдужі, мають власну точку зору. Нехай вона відрізняється від загальноприйнятої, але її потрібно сприймати і поважати.

Коли святкували 60–річчя переселення українців із західних земель України, Світлана Франківна була ведучою урочистої частини. Активно допомагали вести програму і учні її класу.

– Поки готувалася до цієї події, – розповідає Світлана Франківна, – перечитала багато матеріалів, спогадів людей, яких так розкидала доля. А книжка Наталі Кляшторної «Акція–51. Останній свідок» розбурхала душу, я ніби чула розповіді своєї бабусі.

Мати Світлани Цибульської – не переселенка, вивчила бойківські пісні, співала їх у сіль–ському хорі. Учасницею хору була і бабуся її учениці Діани Шаверноги. У Діани мама, бабуся, дідусь – болгари, а батько – з переселенців. Тому запропонувала їй записати пісні переселенців–бойків. Пісні складали люди, навіть в дорозі, коли під стукіт коліс поїзда хтось народжував, прав пелюшки або готував нехитру їжу. Деякі з цих пісень як молитви, як спогад про рідний край.

До зібраних пісень додали фотознімки і надіслали на конкурс до Малої академії наук. Творча робота посіла перше місце в районі і друге – в області.

Світлана Левицька, Іванівський район

Присвячено школі лірників

У с. Коси на стіні школи встановлено меморіальну дошку з написом «Співцям української історії, випускникам єдиної на півдні України школи лірників, яка діяла в селі у XIX столітті присвячується».

Справою честі Косівської сільської ради та Котовської рай–держадміністрації стало вша–нування своїх пред–ків–мит–ців зі школи лірників вста–новленням меморіальної дошки. У її відкритті взяли участь керівники району. А ан–самбль бандуристів Одеської філармонії «Мальви» виступив з концертною програмою, в якій також звучали твори Шев–ченка в обробці сучасних ком–позиторів.

Урочистості відбулися за участю і за сприяння видатного письменника, заслуженого журналіста України Богдана Сушинського. Саме він наприкін–ці минулого року розпочав дос–лідницьку роботу щодо вив–чення історії старовинної школи лірників в селі Коси. Ця тематика стала провідною у матеріалах письменника, опублікованих на сторінках «Одеських вістей» та районної газети «Котовські вісті».

Як відомо, значна частина духовної спадщини українського народу була врятована завдяки багатьом поколінням кобзарів, лірників та бандуристів.

– Поруч із садибою за–сновника школи Мефодія Колісниченка розташована і величезна будівля Будинку культури. Вважаю, що тепер слід подумати над тим, щоб там з’явилася музейна кімната українського лірництва, в якій зацікавлені туристи могли б побачити різні типи бандур, кобз та лір; збірки українських дум та історичних пісень, дослідження музикознавців, світлини, що відтворюють буття славетних майстрів. Зі свого боку обіцяю всіляко сприяти створенню такого музею, а також маю намір далі досліджувати історію Косівської школи лірників, – поділився творчими планами Богдан Сушинський.

Любов ДМИТРІЄВА,Котовський район