У бою, розповідають фронтовики, які воювали на передовій, особливо думати було ніколи, вирішувати треба було щохвилини і щомиті. Головне – знищити фашиста, а самому вижити. І якщо це вдавалося, отже, можна було вважати бій виграним, і вже потім порозмірковувати над тим, що і як було під час сутички, за рахунок чого здолав гітлерівця під кулями і осколками, а то й у рукопашній. Багато таких боїв було у Івана Трохимовича Кулібаби на шляхах–дорогах фронтових. Сьогодні йому, полковникові у відставці, дев'яносто два роки, але він пам'ятає кожен бойовий епізод до дрібниць. У ці лютневі дні його чіпка пам'ять із особливою гостротою воскрешає бої семидесятилітньої давнини на знаменитій Малій землі, до яких він прийшов уже загартованим, таким, що пізнав і гіркоту відступу, і радість перемоги.
Доводилося йому стояти із жменькою бійців, озброєних гвинтівками і гранатами, проти танків. Коли від фашистських снарядів загорілися хати, у яких закріпилися наші, довелося відійти на новий рубіж. Позаду – Цемеська бухта. Підкріплення чекати марно. Управління порушено. А фашист пре, відчувши перевагу у силі й техніці. Вихід? Або полон, або спробувати перепливти бухту. Полон – подібний до смерті, означає, що треба ризикувати, пливти до другого берега, де свої. Разом з незнайомим солдатом зв'язали три колоди і, гребучи руками, під обстрілом заковзали по воді в невідомість.
Яким дивом вдалося допливти до берега, Іван Трохимович дотепер не може уявити собі. Перемогли жага життя і молодість.
Їх, напівмертвих, перемащених мазутом, напівголих, почали перевіряти, потім принесли гас, щоб відмилися. Після цьо–го, видавши зношений одяг, покинутий польовим шпиталем, що евакуювався, відправили на переформування. Кулібаба попросився у свою рідну 83–тю окрему бригаду морської піхоти Червонопрапорного Чорноморського флоту, яка згодом стане двічі Червонопрапорною ордена Суворова і буде удостоєна почесного найменування Новоросійсько–Дунайської.
Під час наших зустрічей Іван Трохимович, показуючи документи, що підтверджують його хоробрість і відвагу, проявлені в боях, спогади воєначальників, які розповідають і про його мужність, просив: «Мене не треба славити. Я тільки хочу, щоб молоді люди довідалися, якою ціною нам дісталися сьогоднішні мирні дні». І він, хвилюючись, часом змовкаючи, щоб проковтнути клубок у горлі, розповідав про те, як воно було насправді на тій, для когось тепер уже й далекій, війні. Але тільки не для таких, як і він, двадцятирічних, які недолюбили і недомріяли, які ступили на вогненну, смертельну дорогу війни. І понині вони чують поклик далеких боїв.
… За лютневими вікнами не по–зимовому теплий день. Шибки скрадають розмірений гул «мерседесів», «вольво», «джипів», «жигулів»… І мені спочатку важко перенестися подумки туди, на Малу землю, де воював колишній морський піхотинець, що сидить переді мною. Простими, без пафосу, словами він пояснює, як це раптом небо темніє від армади хрестатих «юнкерсів», як рве вушні перетинки виття снарядів і мін, тремтить і плавиться кам'янистий ґрунт від розривів бомб. І як потім, коли на траншеї навалюються лави гітлерівців, що поснідали за графіком, і неодмінно зі шнапсом, раптом оживають наші вогневі точки там, де, здавалось би, нічого не могло вижити. Фашисти, педантичні у всьому, не змогли врахувати того, що учасники оборони під час нальотів авіації і артобстрілів висувалися майже впритул до їхнього переднього краю, який вони позначали зеленими ракетами, і ухилялися частково від нещадного вогню. Хитрість і кмітливість не такі вже й складні, а дорого коштували.
Про бої на так званій Малій землі під Новоросійськом написав не лише Леонід Ілліч Брежнєв, який очолював у ту пору політвідділ 18–ї армії. Іван Трохимович приніс мені мемуари генерал–лейтенанта Івана Сильвестровича Шияна, який керував тилом на Малій землі. Цікаві книжки колишнього помічника начальника розвідки 83–ї окремої бригади морської піхоти контр–адмірала Григорія Петровича Бондара «Уроки мужності» і колишнього полкового комісара Федора Васильовича Монастирського «Земля, обмита кров'ю» – з написом: «Дорогому бойовому другові–однополчанинові І. Кулібабі». Нині, коли виповнюється 70 років від початку боїв за Новоросійськ, спогади ветеранів переносять нас у той тривожний і доленосний для всієї країни час. Славетний командир десанту в районі Станички майор Цезар Львович Куніков писав своїй сестрі про людей у морських бушлатах: «Я командую моряками. Якби ти бачила, що це за народ! Я знаю, що в тилу іноді сумніваються в точності газетних зображень, але ці зображення занадто бліді, щоб описати наших людей». У правоті цих слів переконуюся і я, слухаючи колишнього морського піхотинця, який докладно змальовує справжнісіньке пекло, що панувало на Малій землі, куди він ступив з холодного штормового моря у ніч на 9 лютого 1943 року, вже знаючи про розгром німців під Сталінградом. Коли першим стрибнув у крижану воду, хвиля збила шапку. Під градом куль пробрався до берега, відкрив вогонь. Потім пробіг уперед… Коли закріпилися під високим обривом, побачив, що шинель зрешечена кулями і осколками. Як обійшовся тільки легким пораненням, тільки Богові було відомо.
З 15 лютого його рідний 305–й батальйон у складі 83–ї бригади морської піхоти, що пізніше став Червонопрапорним, сім місяців обороняв плацдарм – близько 30 квадратних кілометрів, який гітлерівці, що зі страхом очікували «бюль–бюль» у Чорному морі, називали «новоросійською скабкою».
Жорстокі бої йшли за висоту 307,2 і селище Мисхако. Іван Трохимович розповідає про подвиг молодшого сержанта Корницького, який підірвав себе і гітлерівців, що оточили його, висмикнувши чеку протитанкової гранати, про мужність капітана Куніцина, лейтенанта Григора, які ціною свого життя обстояли займані позиції.
Не порахувати подвигів, здійснених на клаптику землі, де не було метра площі, куди б не звалилася бомба, не впала міна або снаряд, де не залишалося нічого живого – ні звірів, ні птахів, ні дерев, ні трави. І тільки радянські воїни трималися в цьому пеклі, щоб до останнього подиху боротися з ворогом.
– Ви читали «Малу землю» Брежнєва? – запитую співрозмовника.
– Так. Дуже уважно.
– Що в ній правда, а що неправда?
– Неправди там немає. Є певний ідеологічний муляж. А головна правда та, що не було метра Малої землі без куль і осколків, що не потрапляли під обстріл. Тільки 17 квітня на наші позиції 1500 літаків скинули 2300 бомб. Це правда! Одного разу я приготував обід і перебіжками подався в тил, щоб рідини якої–небудь добути. Адже не вистачало навіть води. Знайшов матроса з милицею біля бочки із чачею. Відпустив він мені норму. І я до своєї ями, де чекала банка з тушонкою, заспішив. Приходжу, а ями моєї ніби й немає. Придивився – шматок банки блищить. Міна шмякнула по моєму обіду. Отоді я й став по–справжньому вірити в Бога і у свого янгола–хранителя. Вони й сьогодні ведуть мене по життю.
Побачивши значок на лацкані мого піджака, Іван Трохимович пожвавішав і запитав?
– Ви депутат?
– Ні. Це значок Національної спілки журналістів України.
– А схожий на депутатський. Гадав, допоможете.
– У чому?
– Та от уже майже чотири роки домагаюся оформлення документів на земельну ділянку, 176 квадратних метрів, і ніяк. Сил уже немає!
У відповідь я лише розвів руками, не ставши розвивати тему. Тільки подумалося: чи за таке ставлення до себе він мерзнув на Малій землі, потрапляючи під обстріли і бомбування, відбивав атаки озвірілих гітлерівців, був поранений? Тільки за чотири дні боїв 17 – 20 квітня 1943 р. ворожа авіація зробила на Малій землі 4973 літако–вильоти й скинула 12360 бомб. За цей час його артилерія випустила до 20 тисяч снарядів і до 1400 мін.
Читаю рядки бойового донесення: «У боях за розширення плацдарму на Мисхако мужньо керував боєм комбриг підполковник Д.В. Красников, відзначилися в бою командири рот і взводів Д.Д. Мартинов, Д.А. Цимбал, політпрацівник І.Т. Кулібаба». До того часу він уже став молодшим лейтенантом, а коли потрапив до шпиталю після чергового поранення, прийшла звісточка, що йому присвоєно військове звання лейтенанта. Дотепер малоземелець носить осколки в тілі.
Його рідна десантна бригада морської піхоти визволяла і Одещину. 22 серпня 1944 року вона форсувала Дністровський лиман біля м. Акермана і, переслідуючи відступаючого в паніці супротивника, забезпечила плацдарм для наших військ на західному березі.
У серпні 1945 року в Угорщині, в ра–йоні озера Балатон, 83–тя бригада морської піхоти була розформована. А Іван Кулібаба не поривав зв'язок з армією. Він успішно закінчив академію бронетанкових військ і охороняв мирну працю співвітчизників на землі, яку захистив у боях з фашистами. І цим дуже пишався його батько, Трохим Михайлович, який служив цареві й Батьківщині в знаменитому Ізмайловському гвардійському полку і знав справжню ціну солдатського поту, який пройшов вогневими дорогами Великої Вітчизняної війни до Берліна. Проводжаючи сина на службу армійську, він сказав: «Не посором честі воїнської, служи вірою і правдою рідній землі!» І цей наказ дотепер живе в серці полковника у відставці Івана Кулібаби. Нещодавно, виступаючи перед нинішніми солдатами і офіцерами, він дав їм такий же наказ, з яким ось уже понад 70 років тому пішов з рідної Полтави захищати країну.
