Сторінки старих фотоальбомів носять на собі не лише відбиток часу. Гортаючи їх щодня, жінка з любов’ю вглядається в знайомі обличчя. Згадує. Майже нікого з них вже й нема в живих. Але це – частина її життя: довгого, сповненого добрих справ і турботи про близьких. Поруч із альбомами зберігаються численні грамоти та подяки. Самовіддана праця, наполегливість, професіоналізм – у коротких, але містких словах уся вдача Ксенії Яківни Звягіної. Нещодавно їй минуло 100 років. Хтось скаже: «Не позаздриш», інший – «Таке потрібно заслужити».
Вона росла працьовитою дівчинкою. Батько – робітник водоочисної станції «Дністер», трудився в бригаді, яка будувала водогін у Біляївці. Мати – домогосподарка: акуратна, відповідальна, хазяйновита. Такою ж виховала і доньку. З восьми дітей у Звягіних вижило лише двоє: Ксенія та її молодший брат. Але доля не була прихильною до хлопчика: через нещасний випадок він назавжди залишився калікою. І Ксенія пообіцяла батькові ніколи не полишати брата, піклуватися про нього усе життя. Свого слова дотримала: доглядала хворого брата до його останнього подиху.
Перший запис в її трудовій книжці зроблено 1932 року. З тих пір місце роботи жінка не змінювала. Усе життя віддала водоочисній станції «Дністер». Розпочинала робітницею. А увесь трудовий шлях помістився на двох сторінках відповідної книжки. І то – лише зміна посад: касир, бухгалтер, головний бухгалтер. Її знали як кваліфікованого, досвідченого спеціаліста, відповідального працівника, справедливого керівника. Навіть після виходу Ксенії Яківни на заслужений відпочинок до неї зверталися колишні колеги, аби підтвердити факт їхньої роботи на водоочисній станції «Дністер». Вона допомагала кожному.
Історичні сторінки держави К.Я. Звягіна вивчала не з книжок. Усе довелося пережити: колективізацію, коли у її батьків забрали майже все, голод, коли уночі збирала колоски, страшну війну. Вижила. Багато побачила на своєму віку. Під час Великої Вітчизняної війни разом із братом косила очерет, збирала дрова, доглядала поранених солдат, брала участь у їх похованні… І досі щороку
9 травня Ксенія Яківна з бузком приходить до того місця у селищі Ілліча, де знайшли вічний спокій герої кривавої війни.
У воєнні роки, як дружина офіцера, вона з маленькою донькою стояла на обліку в румунській комендатурі. Одного разу за ними прийшли… Від неминучої загибелі врятували рідні, в домівці яких вдалось сховатись.
Чоловік повернувся з війни, мріяв про подальшу кар’єру військового. Та для цього треба було переїхати далеко. А Ксенія Яківна не змогла полишити хворого брата. Не змогла зрадити пам'ять батька, порушити дане йому слово.
Її сердечна доброта поєдналась зі стійкістю характеру. Не терпіла несправедливості, ось і доводилось іноді проявляти принциповість.
Жвава та енергійна – Ксенія Яківна, окрім роботи, знаходила час й для змістовного відпочинку. Брала участь у самодіяльності, співала в хорі, грала головні ролі в п’єсах, що їх ставили в аматорському театрі станції «Дністер». Одне слово, завжди була у вирі життя.
Працелюбна вдача К.Я. Звягіної і досі проявляється: потай від доньки береться за віника, влітку порпається в городі. Вона не звикла сидіти на місці, адже щоденною круговертю було наповнене усе її життя. А яка випічка їй вдавалася! Такої годі й шукати деінде!
Роки Ксенії Яківни – то її надбання, її гордість, її власна історія. А прикрашають життя сивочолої жінки рідні люди: дві люблячі доньки, четверо онуків та три правнуки. Мабуть, саме для цього й варто жити!
