У другій половині минулого століття Одеса стрімко розширювала свої межі: те, що ще недавно називалося далекою околицею, стало чи не центром міста. У цих умовах міській владі довелося подумати про створення нових транспортних засобів.

Втім, одесити (із властивою їм скромністю) почали з розробки грандіозніших проектів – ще 1844 року губернатор М.С. Воронцов «представив міністрові фінансів складений таємним радником Марині проект кінної залізниці з Одеси через Ольвіополь до Кременчука з живильним відгалуженням на Балту».

Для здійснення сміливого плану був навіть найнятий бельгійський інженер п. Зюберт, але, як свідчать джерела, смерть Марині та... революція у Франції зупинили виконання заходу.

Вирішили облишити Балту й Париж, а також Ольвіополь (нині Первомайськ), у спокої й зайнятися Одесою.

В 1865 році три підприємці – американець п. Трейк і одесити пп. де-Азарт і Рено представили проект кінної залізниці. Начальство відхилило.

В 1866 році свої проекти представили пп. Чижевич і Мінчіакі. Начальство їх знову відхилило.

На пропозицію гласного Міськдуми п. Стона почалися переговори з іноземними підприємцями – порушувалося питання про облаштування дороги, «пристосованої до руху за допомогою малосилого локомотива», а не тільки коней.

В 1871 році відбулася попередня згода з п. Жуанесом (Бельгійське акціонерне товариство), а з 11 листопада 1875 року укладено контракт. Однак 27 серпня 1879 року контракт розривається й укладається новий – з п. П’єром Клементом Бонне, за спиною якого стояла постать великого фінансиста Франції п. Е. Отле.

Можна було, нарешті, братися до роботи…

І ось 7 липня 1880 року було відкрито кінну залізницю в Одесі (лінія Ришельєвська вулиця – дача Ланжерон). Наше місто стало третім у Російській імперії після Варшави та Санкт-Петербурга, що мало новий вид транспорту.

Протягом наступних чотирьох років були прокладені «віньолівські» рейки для 19 маршрутів. Незабаром був укладений договір із бельгійцями на прокладання ліній, оснащених паровою тягою.

Перша лінія «парового трамвая» була прокладена від Ново-Рибної (Чижикова, нині Пантелеймонівська) вулиці до 16-ї станції Великого Фонтану. Локомотиви, що їх прозвали «ванька головатий» за конфігурацію труби, вироблялися в місті Коломна. Вагони для парового трамвая, за свідченням краєзнавця Прихоцького, виготовлялися «спочатку в Бельгії, звідки на суднах по морю доставлялися до порту Одеса. Пізніше вагони стали випускати на лінійно-механічному заводі «Белліно-Фендеріха» (нинішній судноремонтний завод)».

Проїзд до кінцевої станції тоді тривав 40 хвилин. У літню пору поїзди відходили через кожні 25 хвилин. Квиток коштував 20 копійок.

З розкладом парового трамвая пов'язане походження пісні «Семь сорок», яка починалася словами: «В семь сорок он приедет, в семь сорок он приедет…»

Багато хто з одеситів і гостей міста здивований – звідки в межах міста назви зупинок трамвая – «станції». Це данина історичній традиції, що бере початок від парового трамвая. Заціліли навіть деякі павільйони зупинок – на 8, 9, 15, 16 станціях Великого Фонтану.

Особливу «принадність» подорожі надавали клуби диму, що валили із труб «ваньок» прямісінько на пасажирів (за пальне слугували брикети із пресованого вугільного пилу). Проте робилося все для зручності й безпеки пасажирів – посадовці пильно стежили за дотриманням 

п. 15 правил перевезень: «Не допускаються до вагонів особи жіночої статі, у яких гострі кінці шляпних шпильок не захищені спеціальними запобіжниками»…

Чи велика була швидкість парового трамвая? У книзі М. Ляховецького та В. Рудника «В небі – Уточкін!» наведено унікальний епізод: «Якось, готуючись до змагань стаєрів, Уточкін пробіг в Одесі на парі від Куликового поля до кінцевої станції Великого Фонтану – близько десяти кілометрів – нарівні з паровим трамваєм, а під кінець обігнав його».

25 травня 1893 року відбулося освячення лінії першого трамвая на Хаджибейський лиман. Джерела свідчать: «Увесь шлях ( від Херсонського скверу до лиману. – Авт.) долається за 22 хвилини. Плата за проїзд – 10 коп. (у будні дні), у свята та дні гулянь – 15 коп. Діти, нижні чини та учні платять завжди 5 коп.» Прикладом частоти рейсів може слугувати оголошення березня 1906 року: «Дирекція трамваїв відкриває з нинішнього дня рух парового трамваю по лінії Хаджибейського лиману. Відправлення з міста, від станції на Приморській вулиці… о 6 годині ранку (коли рух починається в наші дні? – Авт.), а останнього – о 18 годині. Інтервал руху становить 2 години». Це оголошення суперечить популярному путівнику Распопова початку століття, де з приводу «лінії, що з'єднує місто з Хаджибейським лиманом» мовиться: «Поїзди курсують до 1 червня щогодини (з 6 год. ранку до 10 год. вечора); з 1-го ж червня – через кожні 45 хв.» Причому обумовлювалося, що у свята та дні гулянь «ідуть додаткові поїзди».

Джерела відзначають, що на 1 липня 1894 року в Одесі довжина ліній становила «до 45 верст, зокрема до 28 верст із паровим рухом».

В разі потреби пасажири могли скаржитися на недоліки в обслуговуванні безпосередньо до «Управління одеських кінно-залізних доріг», розташоване за адресою: Ришельєвська вулиця, № 66.

У дореволюційних довідниках віднайшлося й начальство з домашніми адресами: «Директор – Еміль Йосипович Камбьє – Канатна, будинок Ксіда № 9. Начальник руху – Генріх Ноелевич Левісон, – Мала Арнаутська, будинок № 50». (Певно що особливо кляузні клієнти підстерігали начальство вдома). На «сваволю» контро­лерів певно скаржилися «зайці», особливо починаючи з 1907 року, коли Міністерство шляхів сполучення ухвалило: «Стягнути крім подвійної вартості квитка 300-рубльовий штраф або 6-тижневий арешт (! – Авт.)»

Парові трамваї проіснували в Одесі до 1920 року, а після Другої світової війни, 1947 року, Одесу відвідав неабияк постарілий керівник бельгійського акціонерного товариства мсьє Бонне. Він зустрівся з легендарним одеським ватманом (водієм трамвая по-нинішньому) Миколою Семеновичем Заприсою й довго згадував минувшину.

А нам залишається лише згадувати про малу залізницю, з ностальгією дивлячись на пожовклі фотографії, і повторювати безсмертні слова: «Не біжи поперед паровоза!» та приспівувати:

В семь сорок он подъедет, 
в семь сорок он подъедет,
Наш старый, наш славный, 
наш аицын* паровоз.
Везет с собой в вагоне, 
везет с собой в вагоне
Небритый милый дядя, 
как будто сена воз.
Он выйдет из вагона 
и двинет вдоль перрона.
На голове его – 
роскошный котелок,
в больших глазах зеленых
На восток
горит одесский огонек.
Пусть он не из Одессы, 
пусть он не из Одессы,
Фонтаны и Пересыпь 
ждут его домой.
В семь сорок он подъедет, 
в семь сорок он подъедет,
Наш славный, наш толстый 
и пока живой.
Семь сорок наступило, 
часами все отбило.
А поезд не приехал – нет его – 
и все равно…
Мы все равно дождемся, 
мы все равно дождемся.
Пусть он опоздает хоть 
на целый год.

*аицын (агицын) – слово з ідишу, точне значення якого достовірно не відоме

Валерій НЕТРЕБСЬКИЙ, краєзнавець, Валерій ШЕРСТОБИТОВ, член НСЖУ