Завтра, у загальному людському потоці, прикрашеному весняними квітами, що морем світлої скорботи й святої пам'яті розіллється в парку імені Т.Г. Шевченка, біля монумента Невідомому матросові та біля могил героїв, які обороняли і визволяли Одесу від фашистських загарбників, буде і Віль Данилович Дубко. Він складав останній іспит в Одеському залізничному технікумі 21 червня 1941 року. А вранці наступного дня почув про початок війни. У свої шістнадцять років намагався піти до армії, але за комсомольським призовом був відправлений на збирання хлібів у Вознесенський зернорадгосп. Отут знадобилися міцні навики, і він ремонтував трактор. А потім на ЧТЗ, у причепі, тягав два комбайни. Працював цілодобово, з невеликою перервою на обід і на заправлення техніки пальним. Усе частіше в рокіт моторів вплітався гарматний грім. І коли фронт наблизився впритул до Вознесенська, хлопців відправили до Одеси останнім військовим ешелоном.
Дорогою додому, а тривала вона дві доби, потрапили під бомбування, але все обійшлося благополучно. Коли Одесу окупували фашисти, Дубко працював на паровозо-вагоноремонтному заводі імені Січневого повстання, у другому складальному цеху. Сьогодні, у свої 88 років, Віль Данилович пам'ятає всі «принади» окупаційного життя.
– Нас одразу ж почали залякувати, – згадує він. – Усюди розвісили наказ про введення смертної кари «за шкоду, заподіяну військовому майну і союзним військам». Почалися арешти. Беззахисних людей хапали на вулицях і вішали на трамвайних дротах. На груди чіпляли таблички: «Партизан».
І коли наприкінці 1941 року на заводі організувалася група підпільників на чолі з Павлом Васильовичем Кудріним, слюсар Дубко вступив у неї. Головне завдання – провадити підривну діяльність. Робітники різали приводні паси верстатів, знімали проміжні шестерні, виводили з ладу рукава автогальм, водяне опалення вагонів. У букси колісних пар засипали пісок. Окупанти підсилили охорону й стеження за робітниками, коли було виведено з ладу два паровози. Але підпільники далі завдавали шкоди.
– Коли біля огорожі формували состав із зерном для вивезення з Одеси, ми з напарником непомітно пролізли під вагон і просвердлили дно між колісними парами, – згадує ветеран. – Отвори закрили клоччям, а другий його кінець з'єднали з віссю. У розрахунку на те, що при русі клоччя намотається на вісь і кляп висмикнеться. Так воно й було. Зерно висипалося з вагона.
– Але вас же могли помітити і тоді…
– Тоді – смерть, – говорить Віль Данилович. – Ми це знали. Як і тоді, коли поширювали зведення Радінформбюро, листівки.
Одну з них я прочитав, подумки переносячись у той суворий час, «принадності» якого й сам зазнав, півтора роки провівши в окупованому фашистами рідному селі: «Воззвание. Дорогие товарищи! Второй год хозяйничают в нашей родной Одессе румыно-немецкие захватчики, которые нам принесли нищету и лишения. Вас закабалили эти кровожадные варвары, заставляя работать от зари до зари за кусок хлеба. Ваших сыновей, отцов и братьев запирают в концлагеря. Не верьте лживой пропаганде! Красная Армия близко, она сурово расправится с бандитами. Помогайте Родине освободиться от палачей. Будьте готовы отомстить за ваших отцов и сыновей. Смерть захватчикам! Да здравствует Сов. Союз!»
Текст складав В. Дубко разом з А. Александровим і М. Балакірєвим у старій котельні «Січнівки». Віль запропонував зробити матрицю для друкування.
– На шматку червоної міді розміром трохи більшим за аркуш із зошита, – згадує підпільник, – буквеними клеймами я вибив текст. Коли відкатали листівки, вирішили поширити їх у Великодній день у різних місцях. Я пішов до церкви на Пушкінській. Народу було багато. Обережно вкладав складені вчетверо листівки в кишені, у кошики з пасками. А потім у місті клеїв на стовпи, у під'їздах дворів, підсував під двері. Так підпільники зміцнювали віру одеситів у Перемогу.
Наприкінці липня 1943 року на заводі почалися арешти. Дубка, який ремонтував вагон, попередила прибиральниця – його розшукували жандарми. Віль, побачивши їх, перебрався до іншого вагона, потім виліз на дах і завмер. Жандарми, обшукавши вагон, поговорили з табельницею в цеху й пішли. Від неї зажадали, щоб, коли Дубко прийде здавати контрольну марку, вона зняла непомітно слухавку. Це буде сигналом до затримання. Як тільки Дубко підійшов до неї, почув: «Тікай. Додому тобі йти не можна».
Віль непомітно виїхав з території заводу, а потім покинув Одесу. Фашисти розшукували його. У газеті був опублікований спеціальний наказ, який дотепер зберігає ветеран у своєму архіві: «Румынское королевство. Одесский военно-полевой суд. Приказ о приводе № 8469. Дело № 2731. 1943. Во имя Закона и Его Величества Короля Мы, полковник-магистрат Эм. Велчиу, Председатель Одесского Военно-Полевого Суда, в силу распоряжений ст. 228 в соединении со ст. 466 КЖМ, приказываем всем представителям общественной власти, военной и гражданской, подчиняясь закону, доставить в Одесский Военно-Полевой Суд, находящийся на Канатной, № 27, 18 августа 1943 г. в 8 часов утра Дубкова Вильгельма, работника мастерских ЧФР, из Одессы, для того, чтобы выслушать обвинение в заседании. Приглашаем всех представителей общественной власти, военной и гражданской, которым будет предъявлен настоящий приказ о приводе, оказать посильную помощь для его исполнения. Дан в Одесском Военно-Полевом Суде 11 августа 1943 года. Председатель полковник-магистрат Эм. Велчиу. Делопроизводитель».
Привід, за яким пішли б допити, катування і сама смерть, не відбувся. Віль повернувся до Одеси після її визволення й добровільно вступив у бойові лави 463-ї стрілецької дивізії командиром кулеметного відділення. У бою за молдавське місто Бендери був поранений. Після лікування в евакогоспіталі сержант Дубко воював у розвідці. Брав участь у Яссько-Кишинівській операції, визволяв Румунію. День Перемоги зустрів у болгарському місті Бургас. За мужність, виявлену в боях, удостоєний орденів Вітчизняної війни I ступеня, медалі «За відвагу» і багатьох інших нагород. Особливо пишається ветеран медаллю «За оборону Одеси». Вона нагадує йому про тяжкий гніт фашистів в окупованому рідному місті, про товаришів по боротьбі. У його серці не згасла пам'ять про розстріляних підпільників
П. Кудрина, А. Александрова, П. Єрохина, В. Лазарєва. Покладаючи квіти до могил полеглих, він згадає про тих, хто віддав своє життя за наше мирне сьогодення. Довгих Вам років, дорогий Віле Даниловичу, великого людського щастя!
