Вибух на атомній електростанції розірвав життя Михайла Дем’яновича Шевельова з Біляївки на «до» і «після» – з усіма гіркими наслідками для ліквідатора другої категорії.
Коли сталася ця катастрофа, 34-річний чоловік трудився у другій автоколоні на будівництві Теплодарської атомної станції і будував плани на життя в новому містечку атомників. І був серед перших теплодарських 12 добровольців-ліквідаторів на ЧАЕС.
Пам’ятає, як одразу ж після чергової зміни отримали проїзні на потяг до Києва і вже наступного дня біля залізничного вокзалу пересіли з поїзда на автобуси з написами «На Чорнобиль», що чекали таких, як вони, сміливців з усієї України. Тоді особливо яскраво вкарбувалася в пам’ять дорога до місця аварії на світанку. З одного боку – яскраве та надзвичайно пишне листя, а з другого, в бік Білорусі, – обпечені голі скелети 15-16-метрових сосон. Люди в автобусі похмуро мовчали, усвідомивши всю небезпеку.
– Але тоді думалося про небезпеку не для себе, а для своїх дітей, рідних, усієї України, – розповідає Михайло Дем’янович. – Всі, прибувши на місце, відповідально взялися до роботи.
На «КамАЗі» Шевельов возив так звані свинцеві суміші з пристані під четвертий реактор, за 200 метрів від місця вибуху. А травень і початок червня того року видалися особливо спекотними. Доводилося працювати цілими днями без вихідних у наглухо закритій розпеченій кабіні автомашини, та ще й у респіраторі.
Багато часу витрачалося не стільки на дорогу, скільки на обов’язкове саночищення машини. Відразу після розвантаження під реактором, на першому посту, військовики обробляли грузовика спеціальними пінними розчинами. Якщо ж на першому посту радіоактивний пил не змився повністю і дозиметри сигналили тривогу, машину знову ретельно мили. Якщо й це не допомагало, на третьому посту автомобіль відправляли на так звані кладовища – майданчики, де накопичувалася залита спеціальною сумішшю зсередини і ззовні потужна техніка, метал якої вже сам став радіоактивним. Там Шевельов за місяць залишив два свої «КамАЗи». Техніку нищила радіація, а він сідав на нову машину і їхав тим же курсом.
У пам’яті ліквідатора, великого життєлюба, й досі спливають чудові краєвиди того далекого вже чорнобильського травня. Просто райським видавався Зелений мис із озером, повнісіньким рибою, що ніби літала у прозорій як сльоза воді. Ще недавно це було улюблене місце завзятих рибалок, яких після аварії сюди не підпускали й близько. Трави, майже у людський зріст, серед яких блукали полишені господарями при виїзді собаки, кури, кішки, навіть корови. Масиви велетенських грибів і розкішних лісових ягід, що стелилися ледь не з-під коліс машин у лісові хащі чи у двори покинутих садиб. Та найчастіше у його сни приходять неймовірно звабливі яскраві та крупні черешні, що росли якраз біля гуртожитку, де їх поселили. Перші на початку літа. Але уражені радіацією... Їх, як і все навкруги, їсти було не можна. Та дехто все ж наважувався і розповідав, що в житті таких смачних не куштував. Михайло Дем’янович поборов спокусу, але й забути тих черешень не може ось уже 27-й рік поспіль.
Тяжка робота виснажувала. Пригадує свинцеву втому, від якої постійно хилило до сну. Ліквідатори завжди знаходили спільну мову, незалежно від національності: білоруси, латвійці, молдавани і він, українець, у тій великій кімнаті гуртожитку. По-братськи прощалися, коли приїхала зміна. Здали дозиметри і роз’їхалися, залишивши в серцях теплі почуття одне до одного, міцну чоловічу дружбу.
Той перший вечір вдома по приїзду з Чорнобиля Михайло Дем’янович пам’ятає як свято родинного щастя. Тоді їх іще не вважали героями. На ранок після прибуття знову сів за кермо свого «КамАЗа» на основному місці роботи…
Від наслідків тієї катастрофи вони захистили світ, але ніхто не захистив їх від наслідків розвалу СРСР. Через п’ять років будівництво атомної станції у Теплодарі повністю припинилося – роботи чоловікові не стало. Шевельов перейшов у гараж Біляївської водопровідної станції, де й пропрацював до виходу на пенсію. Тут і наздогнав його Чорнобиль. Стали боліти суглоби, дошкуляв головний біль. Два інсульти і операцію пережив ліквідатор.
Незважаючи на всі негаразди зі здоров’ям – жага до життя бере своє. За увесь цей час Михайло Дем’янович жодного дня не прожив без роботи, якою він, як сам каже, й лікується. У нього золоті руки. Вже будучи на пенсії, тривалий час працював оператором котельні і озеленювачем у райдержадміністрації, а зараз – охоронцем в установі.
Лишається завзятим рибалкою.
– На річці я відпочиваю, сил у природи-матінки набираюся, – всміхається Михайло Дем’янович Шевельов.
Життєдайна дністровська природа… Хай же вона завжди радує його, його дітей, онуків, а там – і правнуків. Від нас же всіх, особливо тих, хто народився вже після Чорнобильської катастрофи, – низький уклін йому і всім ліквідаторам за їхній подвиг.
