Під час зіткнення поліції та страйкарів – робітників, що вимагали 8-годинного робочого дня, інших соціальних пільг, поблизу заводу Гена на Пересипу (керівники страйкового комітету – брати Ачканови) пострілом з юрби когось було вбито. Кого саме, так і залишилося невідомим. Потрібен був привід, і він знайшовся! Тіло підняли на носилки й зі співом «Варшав'янки» носили по робітничих кварталах. Звістка миттєво розлетілася по місту. Зупинився трамвай, стала залізниця. Це було 13 (26) червня 1905 року. А наступного дня до півдня страйк став загальним. 

Власникам магазинів, ринків і крамниць було наказано закритися. Почалися сутички з поліцією. Подекуди стали з'являтися й барикади. Усі чекали. Поліція – підходу урядових військ. Повсталі – приходу броненосця «Потьомкін». Увечері 14 червня броненосець у супроводі міноносця №267 прийшов до Одеси і став на зовніш­ньому рейді.

То чому ж повсталий «Потьом­кін» помчав до нас, а не до Се­вастополя, щоб приєднати до себе інший флот? У березневому номері журналу «Исторический вестник» за 1907 рік журналіст 

С. Орлицький написав статтю про події в Одесі: «…у майбутніх подіях вирішальна роль надається броненосцю «Потьомкін». У призначений день на ньому має відбутися повстання і броненосець мусить прийти до Одеси. За планом він мав здійснити артилерійський обстріл урядових військ». 

З погляду здорового глузду похід до Одеси команді броненосця нічого реального дати не міг. Тут не було навіть берегових батарей, щоб відбити напад посланих за бунтівниками двох ескадр Чорноморського флоту. Одеса «Потьомкіну» була абсолютна не потрібна, зате він їй на початку повстання – вельми. Один із керівників заколоту, Цукерберг, стверджував, що передбачалося командування «Потьомкіним» передати в руки лейтенантові П. Шмідту. Далі – більше: броненосець висадить десант, під охороною якого тисячі робітників, що очікували матросів у порту, вишикуються в колони, понесуть тіло Вакуленчука на цвинтар через усе місто й по дорозі почнуть братання з військами. Об'єднаними зусиллями вони захоплять урядові установи, заарештують одеську владу і проголосять Південно-російську республіку. На думку більшовика Губельмана-Ярославського, захоплення міста протягом двох-трьох годин було цілком реальним. Цього ж хотів і Ленін, відправляючи свого емісара Васильєва-Южина до Одеси.

Рішення про похід до Одеси ухвалювалося не на палубі заколотного броненосця. Ниточки тягнуться до якогось таємничого комітету, що виступав під гаслом: «За соціальну пролетарську республіку!» Територіально комітет ташувався у… притулку для незаможних 

ім. Пушкіна в Одесі.

15 червня до Нового молу підій­шли міноносець №267, паровий катер і шлюпка з «Потьомкіна», що доставили тіло артилерійського унтер-офіцера Григорія Ва­куленчука, який загинув за досить дивних обставин, а також почесну варту і делегацію матросів (загалом близько 40 чоловік). Уважне вивчення історичної літератури про «Потьомкін» дозволяє зробити несподіване припущення, що Вакуленчук взагалі був не революціонером, а авторитетним старослуживим, якого поважали і матроси й офіцери, і, до речі, – супротивником заколоту. А от взаємини з Матюшенком у нього були відверто ворожими. За версією військового історика В. Шигіна, Матюшенко застрелив Вакуленчука та старшого офіцера Гіляровського й разом зі спільниками викинув обох за борт. Довести до логічного кінця план щодо усунення Вакуленчука перешкодили матроси, які виловили потопаючого з води. Втім, на щастя Матюшенка, його політичний суперник уже перебував у комі й не міг назвати ім'я свого вбивці. На користь цієї версії свідчить той факт, що немає жодного надійного свідка вбивства: всі бачили його вже тяжко пораненим. А вже заднім числом його зарахували до керівників повстання, до членів РСДРП.

Того ж дня з ранку на броненосець посунула публіка різних мастей. Матроси ораторів слухали, але на борт не пускали. Виняток було зроблено тільки для членів єврейської партії «Бунд» Абрама Березовського і Костянтина Фельд­­­­мана. Бундівці закликали по­тьомкінців допомогти повсталим пролетарям… бомбардуванням Одеси з усіх його гармат. Це була справжнісінька жахлива провокація, що мала на меті заюшити Одесу кров'ю, зваливши все на офіційну владу. «Треба негайно змусити матросів висадити десант, разом із робітниками взяти місто й заснувати республіку в Одесі», – писав згодом Фельдман. Але все від початку пішло не так, як передбачалося. Суднова комісія корабля відмовила революціонерам, розуміючи, що весь десант розбіжиться, щойно опиниться в місті, і випровадила Фельдмана й Березовського. Більше то­го, більшовиків Губельмана (Яро­славського) і Хрустальова не тільки не пустили на корабель, але й обстріляли із гвинтівок. 

О 16 годині відбулося поховання Вакуленчука, обставини якого добре відомі. Можна тільки додати, що біля ніг убитого матроса був і хлопчина Ледя Вайсбейн (Леонід Утьосов). 

Але й тут є одне «але»! З листа Іларіона Короленка своєму бра­тові, відомому письменникові Володимирові Короленку: «З-під мосту виїхала колісниця з труною, випереджена священиком, ліхтарниками та іншими аксесуарами, а спереду й позаду чоловік із 15 матросів з «Потьомкіна». Було ще кілька людей цивільних…». Поет Федоров теж згадує, що в другій половині дня 15 червня, проходячи по Гаванній вулиці, він зіштовхнувся з досить дивною процесією, що піднімалася з Карантинної гавані: «Запилюжені матроси, усіх чоловік вісім-десять, ішли за труною, поставленою на дроги… За цією дивною процесією їхала карета, а в ній за шибками виднілися якісь зовсім чужі цій компанії фізіономії…». А тепер запитання: так кого ж, власне, ховали? Те, що матрос мав прізвище не Вакуленчук, а… Омельчук, підтверджує у своєму повідомленні про повстання на «Потьомкіні» командир Одеського порту генерал-майор Перелешин. Можлива плутанина, припускає В. Шигін, а може, тут і криється розгадка однієї важливої обставини: «Справа в тому, що в календарі російської революції петроградського видавництва «Шиповник» за 1917 рік щодо одеських подій 1905 року написано, що під час першого зіткнення з поліцією був убитий не один, а двоє робітників. Одного понесли по робітничих кварталах зі співом «Варшав'янки», другий був прихований самими організаторами повстання… для «Потьомкіна». Чи не це тіло поклали на Новому молу, видаючи його за труп потьомкінця? Куди ж подівся Вакуленчук?.. Події останніх років переконують, що в ім'я захоплення влади окремі політики й політичні партії йдуть і не на такі провокації!»

Валерій НЕТРЕБСЬКИЙ, краєзнавець; Валерій ШЕРСТОБІТОВ, член НСЖУ