По Одесі потьомкінці все-таки стріляли, як могли, з 37-міліметрової та 47-міліметрової гармат. Вели вогонь по театру, сподіваючись накрити все командування гарнізону. Горе-артилеристи влучили у житлові будинки. Перший снаряд влучив у будинок на Ніжинській, 71. З іронії долі він належав одеському купцеві Фельдману, дядькові бравого потьомкінського ватажка. Снаряд розруйнував дах, як видно на фотографії. Другий снаряд влучив у будинок Столетова на Бугаївці й зніс частину верхнього поверху. Щасливим випадком ніхто не постраждав, хоча в деяких джерелах говориться про одного-двох убитих.

У місті на той час почалося щось страшне – вселенське пограбування. До порту й центру потягнувся одеський люмпен. Усі чекали ночі, щоб розвернутися «по-дорослому». Поліцейські агенти організували розграбування винних складів з метою споїти юрбу і спровокувати погром. Бунтівники розгромили та підпалили товарні склади. При цьому агенти обливали будинки заздалегідь приготованою сумішшю, послідовно переходячи від одного пакгаузу до іншого. У пограбуваннях і підпалах брали участь солдати і козаки. Близько 22 години пожежа охопила всю гавань, перекинулася на робітничі квартали Пересипу. На 24 годину з порту, рятуючись від вогню, до міста рушили юрби люду. Але всі виходи були оточені військами, що прибули з Тирасполя. Солдати стріляли згори в юрбу. Вкрай налякані люди кидалися на солдатів із каменями та шматками заліза, билися врукопаш. У них стріляли впритул, добиваючи поранених прикладами. І знову – Іларіон Короленко: «Знаменитими парадними мармуровими сходами поверталися головним чином цікаві, що спостерігали картину пожежі та пригоду в порту. Тут були студенти, панянки і взагалі молодь. Кому вдалося вибратися вгоду до бульвару, мав іще пройти через Катерининську площу. Поближні до неї мешканці стверджують, що нікому не вдалося пройти живому цю площу, причому студентів і панянок били не тільки кулями, але всілякими іншими звірячими способами». 

Тільки за офіційним даними адміністрації порту, загинуло близько 1260 чоловік. Цю страшну ніч через чимало пролитої крові одесити прозвали «червоною». А потім почалася масова втеча людей з Одеси. З повідомлень Російського телеграфного агентства: «Одеса, 16 червня: По місту розклеєні оголошення про воєнний стан. Пожежа в порту припинилася: згоріли майстерні Добровільного флоту, пакгаузи Російського товариства пароплавства і торгівлі, Російського товариства Кошкіна та кілька пасажирських пароплавів. Під час пожежі винесено багато товарів; згоріла вся естакада в порту і вокзал Одеса-порт; рух конок і трамваїв не виконується; всі банки закриті; продаж майна у кредитному банку скасовано…» 

Після всієї нічної пригоди Одесі вже не було жодної справи до самотнього броненосця. Відтепер «Потьомкін» опинився наданий сам собі. Коли ж стало ясно, що розраховувати на підтримку міста не випадає, на судні раптово погіршилася дисципліна, в результаті чого, безцільно пометавшись кілька днів по Чорному морю й одержавши відсіч у Феодосії, корабель пішов інтернуватися до Румунії. Сам Матюшенко тепер намагався якомога рідше потрапляти на очі команді, яку він втрутив у таку страшну авантюру, що обернулася для сотень і сотень людей катастрофою всіх життєвих планів. Колишні руйнівники царату відразу ж забули про всі свої амбіції. Революцією вони були ситі по горло й тепер перетворилися на злиденних і слухняних найманих робітників на найтяжчих роботах. Троцький пише, що більше в жодних революційних виступах потьомкінці участі не брали.

Досить цікаво, що у складі екіпажу «Потьомкіна» налічувалося тринадцять матросів – Георгіївських кавалерів, які раніше служили на героїчному крейсері «Варяг», на чолі з колишнім ординарцем командира крейсера капітана першого рангу Руднєва Войцеховським. Досить показово, що жоден з варяжців активної участі у повстанні не брав. Більше того, майже всі вони з першою нагодою зійшли на берег, повернулися до Севастополя і жодному покаранню не піддавалися. Войцеховський прожив велике життя й уже в п'ятдесяті роки ХХ століття був нагороджений тодішнім наркомом ВМФ М.Г. Кузнецовим медаллю «За отвагу» за бій у Чемульпо. Відзначимо тут іще один нюанс. Жоден із робітників, що перебували на борту броненосця, не побажав мати нічого спільного із заколотниками. Усі вони повернулися додому, до сімей. Ось тобі й авангардна роль робітничого класу в революції 1905 року!