Декабрист Олександр Осипович Корнілович цікавий для нас не лише як учасник повстання 14 грудня 1825 р., але й тим, що серед декабристів був єдиним фахівцем-істориком. Його роботи з історії часу Петра I привернули увагу О.С. Пушкіна й використані ним при роботі над «Арапом Петра Великого», поемою «Полтава», «Піснями про Стеньку Разіна» тощо.
Арешт, каторга у Сибіру, наступне чотирирічне тюремне ув'язнення, подальше заслання нижнім чином на Кавказ, нарешті, рання смерть перешкодили йому повністю розгорнути свої різнобічні здібності.
О.О. Корнілович народився 7 липня (за ст. стилем) 1800 р. у польській дворянській родині в Могилеві-Подільському. Батько служив контролером Могилівської митниці. Майбутній декабрист навчався в Одесі у Ришельєвському ліцеї. Після закінчення ліцею у 1815 році він вступив до Московського училища для колоновожатих, заснованого генералом М.М. Муравйовим, батьком майбутнього декабриста О.М. Муравйова і у цей же час був прикомандирований до військового історика Д.П. Бутурліна для пошуку історичних матеріалів при складанні військової історії Росії. У 1821 році Корнілович був переведений до канцелярії генерал-квартирмейстера Головного штабу в Петербург із зарахуванням у гвардію, де дослужився до чину штабс-капітана, не перериваючи роботу в архівах. З 1822 року Корнілович вів педагогічну роботу в корпусі топографів і в Петербурзькому училищі для колоновожатих.
У 1821 році його обирають у члени Вільного товариства любителів російської словесності, на чолі якого стояв Ф. Глінка, а серед керівників були К.Ф. Рилєєв і О.О. Бестужев, у 1823 році він увійшов до керівного складу товариства, яке у 1824 р. стало збиратися вже на квартирі Рилєєва.
О.О. Корнілович був прийнятий у таємне товариство за півроку до повстання, у травні 1825 року, і притому не в Петербурзі, а на півдні, у Києві, на квартирі князя С.П. Трубецького, С.І. Муравйовим-Апостолом і М.П. Бестужевим-Рюміним. Влітку цього ж року Корнілович вирушає до Одеси для лікування. І не лише. За спогадами І.П. Ліпранді, Корнілович приїжджав до Кишинева з наміром довідатися про настрої у військах, сподіваючись, можливо, залучити когось із місцевого офіцерства до лав Південного товариства, що йому, однак, не вдалося. Живучи в Одесі, Корнілович часто бачився зі членом Південного товариства князем С.М. Волконським і у нього вдома познайомився з іншими членами – із графом Булгарі, Поджіо, Аврамовим, а також бачився з Юшневським (членом Південного товариства).
Участь Корніловича у подіях слід визнати значними: виконання відповідальних доручень на Півдні влітку 1825 р., обговорення організації повстання, передача листів від південців Трубецькому, участь в нарадах у Рилєєва – показують активність Корніловича.
Арештований він уночі 15 грудня. А о 7 ранку Микола наказав відправити його у фортецю «без всяких сообщений с кем бы то ни было», бо не ясна була його роль. Верховний суд засудив Корніловича до каторжних робіт на 12 років. Вирок потім був пом'якшений – до 8 років, після чого йому належало поселитися у Сибіру. Пом'якшувальною обставиною послужило лише негативне ставлення його до планів царевбивства. У березні 1827 року Корнілович уже був у Читинському острозі. Однак уже через рік він був відправлений до Петербурга: надійшов донос до III відділення про зв'язки декабристів з австрійським урядом. Справа в тому, що князь С.П. Трубецькой був одружений з графинею Лаваль, сестра якої була одружена з австрійським послом у Петербурзі графом Лебцельтерном. З доносу випливає, що секретар австрійського посольства Гуммлауер подружився з Корніловичем, через якого посол та його секретар одержували відомості. Однак пояснення Корніловича, що такі підозри – безглузді, очевидно, здалися досить переконливими для Миколи I і шефа жандармів. Перебуваючи у фортеці, він написав записку на ім'я царя, у якій пропонував доручити йому скласти історію Росії, починаючи з епохи Петра l. Потім – другу із проектом заходів для підвищення моральності в сімейному житті селян, зокрема про заснування парафіяльних училищ. Микола І розпорядився «дозволить ему писать, что хочет» і разом з тим доручив йому описати, «каким образом обходятся с каторжниками в Чите». І на підставі цієї записки дозволено було знімати кайдани з декабристів, «кто того своей кротостью заслуживает». Услід за тим він представив одну за другою записки про становище в польських губерніях, про заходи до розвитку російської торгівлі в Азії, про поліпшення становища сільських священиків, про російсько-перські справи тощо. Бенкендорф (шеф жандармів) розпорядився надсилати йому газети, деякі журнали і книжки. У фортеці він написав повість з епохи Петра І «Андрей Безыменный», він перекладав Тіта, Лівія і Тацита. У листопаді 1832 року його було відправлено на Кавказ рядовим у піхотний графа Паскевича-Еріванського полк, що стояв у Грузії, у солдатській слобідці Царські Колодязі. На Кавказі жив із засланим декабристом В.М. Голіциним. І далі писав про свою участь у повстанні, але твір цей, очевидно, не зберігся. Беручи участь у поході проти горців у Дагестан захворів на лихоманку і помер у ніч на 30 серпня 1834 року, залишивши нащадкам багато достовірних свідчень для характеристики свого часу й руху декабристів. Написані жваво, вони становлять не менший інтерес і як літературні твори і як такі, що можуть служити гідним доповненням до художньої прози цього декабриста.
