Не можна без хвилювання читати рядки, написані олівцем, чорнилом, видрукувані на машинці учасниками і очевидцями подій далекого воєнного часу. Напередодні Дня партизанської слави мені довелося прочитати їх на пожовклих від часу зошитових і стандартних аркушах, на звороті німецьких карт, на шматках обгорткового паперу. І не з чиїхось слів, а з архівних документів я пізнавав, що справді ні дня, ні години німецькі та румунські фашисти не почувалися господарями окупованої ними радянської території. Партизани й підпільники не давали їм спокою. Вони, свідомо ризикуючи життям, завдавали втрат ворогу, вселяли населенню віру в перемогу над ним. Вона наближалася і кожним зухвалим рейдом народних месників у глибокий тил фашистських військ, і кожним пущеним під укіс військовим ешелоном, кожним знищеним фашистом і зрадником, кожною листівкою, випущеною підпільниками…

Окупанти викликали у радянських людей ненависть своїми звірствами. У звіті Іллічівського районного комітету Ленінської Комуністичної Спілки Молоді України про роботу комсомольських організацій під час Великої Вітчизняної війни (1941 – 1945 рр.) для Одеського обласного комітету комсомолу говориться: «Хозяйничанье немцев и румын в городе ознаменовалось, прежде всего, террором, массовыми арестами, поголовными обысками, при которых у населения конфисковалось все то лучшее, что оно имело. Все лучшее оборудование заводов было вывезено в Германию и Румынию. Клубы и школы были превращены в конюшни, гаражи, казармы и концлагеря. Например, в шк. № 103 по ул. Болгарской был концлагерь, в котором находилось до 350 военнопленных и заложников. В клубе им. Иванова был склад боеприпасов, в здании библиотеки Консервного института были устроены конюшни… 23.10.41 г. расстреляли 160 мирных жителей, в числе которых были комсомольцы. В Михайловском саду повесили Катю, комсомолку, за то, что она скрывала майора Красной Армии. На всех перекрестках улиц, на телеграфных и телефонных столбах висели трупы. В районе 2-го кладбища на протяжении полукилометра вся площадь была усеяна трупами мужчин, женщин и детей (евреев) около 3-х тысяч человек. В пороховых складах по Люстдорфской дороге было сожжено 12 тысяч женщин и детей. По району было проведено массовое уничтожение советской литературы…»

Вважаю, і цих фактів, наведених у той час, коли ще не були стерті страшні сліди проклятої війни, достатньо, щоб спростувати вигадки тих перекрійників її історії, які стверджують, що під час окупації в Одесі, при румунах, життя проходило нормально. Тому, мовляв, і не було тут і в найближчих районах ні активного партизанського руху, ні опору підпілля. Такі відомості могли давати лише ті, чиї інтереси задовольняли п’ять церков, відкритих у тому ж Іллічівському районі, де вихваляли німців і румунів, короля Михая, його Єлену й Гітлера, і три школи, у яких головними предметами вважалися румунська мова і «Закон Божий». У цих школах колишнім радянським педагогам викладання заборонялося. У районі було офіційно відкрито понад 100 шинків, 25 ресторанів і публічні будинки. Проти фашистського терору і усього цього непотребства повставали усі чесні люди. Серед них страчений юний партизан Віктор Лазарєв. А Віктор Зотов, Георгій Герасимчук загинули за поширення серед населення Наказу тов. Сталіна і зведень Радянського Інформбюро. Прикладом самовідданої боротьби з окупантами можуть служити справді героїчні справи партизанів загону Молодцова-Бадаєва, партизанського загону, яким командував капітан Рудницький. Партизанський загін ім. Сталіна, під командуванням Дмитра Карповича Харченка (комісар Дмитро Васильович Артамонов), уже маючи багатий досвід бойових дій, у 1943 р. прибув потай у складі 40 чоловік до Одеської області. Він зв’язався з партизанами капітана Рудницького для узгодження спільних дій.

Партизани лише цього загону завдали відчутних втрат ворогу. З розлогого звіту його командира до Одеського обласного комітету комсомолу, датованого квітнем 1944 р., наведу лише кілька фактів.

У м. Одесі Харченко особисто вбив обер-лейтенанта СС і зняв дві панорами із двох артгармат на заводі «Червоний Сигнал». При визволенні м. Одеси загін надав велику допомогу 229-му і 222-му полкам 9-ї артдивізії Резерву Головного командування 3-го Українського фронту. «Командуя 40 чел. партизан, – пише у звіті Харченко, – я наскочил на отступающую немецкую маршевую артиллерийскую колонну из района Пересыпи на Овидиопольскую переправу, забросав врага гранатами, обстреляв из автоматов. Таким образом, нами были отрезаны пути отхода немцам. Вся немецкая арт. команда была взята в плен и сдана регулярным частям Красной Армии. Враг потерял убитыми 125 чел., взято в плен 140 чел., взорвано 60 автомашин». Ці дані незаперечно підтверджують справжні відвагу, геройство й мужність народних месників. Мене схвилювали звіти підпільників про свою небезпечну – на грані життя й смерті – роботу. Ось один з них, написаний 18 квітня 1944 р. членом підпільної пропагандистсько-диверсійної організації «Одеса – Порт» сімнадцятирічною комсомолкою Валентиною Федорівною Дульченко: «В подпольную пропагандистско-диверсионную организацию я вовлечена в апреле 1943 г. Моя личная работа заключалась в систематическом распространении листовок и сводок Советского Информбюро на территории Одесса – Порт и города. Пропаганду вела путем рассказывания анекдотов и читки газет между рабочими, доказывая ложь одесских газет. Также выполняла задачу по связыванию членов организации и руководителя, содействуя поиску явочной квартиры.

…При аресте 25 января 1944 г. меня избивали до бессознания. Пытки румынской тайной полиции велись до 30 января днем и ночью. Пьяные румынские комиссары, когда я отрицала, что была связной, обвязывали мне пальцы электрошнуром и пускали мне ток, сначала 110 вольт, а затем – 220. Когда я теряла сознание, меня отливали водой и снова давали ток… Меня, избитую, хватали за волосы и били головой об стенку. И эта пытка не давала результата. Тогда с меня снимали пальто и избивали ногами и резиновыми шлангами.

После всех этих пыток меня, измученную, избитую, в одном платье в январе месяце бросили в холодную камеру и приказывали стоять в углу под угрозой расстрела, если я сяду или лягу на пол. Я не выдерживала, падала, меня снова подымали и ставили в угол.

Эти ужасные пытки продолжались 10 дней. Я, чтобы не выдать товарищей, решила умереть голодной смертью, объявила голодовку. Но пытки продолжались… Личной подписью удостоверяю…»

Людмилі тоді вдалося вижити завдяки тому, що арештований румунськими окупантами керівник підпільної організації П.Д. Заливчий зажадав очної ставки й довів її непричетність до підпільників. Після визволення Одеси, 25 квітня 1944 р., він напише до обкому комсомолу: «Во время ареста части группы и меня тов. Дульченко вела себя исключительно выдержанно, несмотря на ужасные пытки… не выдала ни одного члена организации». Подібні відгуки написали про безстрашну дівчину й інші її соратники з підпільної боротьби.

Скільки ще відомостей про людей такої, не перебільшу, якщо скажу – героїчної долі зберігають у собі пожовклі архівні теки із чесними сповідями, написаними олівцем, чорнилом, видрукуваними на машинці… І як же важливо нам, які живуть нині, вшановувати тих, хто в партизанських загонах і в підпіллі, поряд із фронтовиками, боролися проти фашистської погані заради нинішніх мирних днів. І не лише по святах, а завжди, повсюдно.