У наш час у багатьох людей усе частіше виникає зацікавлення до вітчизняної історії. Але ми дуже погано знаємо рідну глибинку. Ось чому краєзнавці клубу «Моя Одеса» вирішили побувати в Кодимі.
У центрі Кодими розташований чудовий районний історико-краєзнавчий музей, що складається із дев’яти залів. Як розповіла Зінаїда Василівна Севастьянова, директорка музею, колись це був особняк поміщиків Розенфельдів. Марія Розенфельд була високоосвіченою та дуже доброю людиною. Вона не лише брала на виховання сиріт, але й хрестила селянських дітей. Влітку 1916 року Марія Розенфельд продала свій маєток, щоб виїхати до Санкт-Петербурга, але дорогою її пограбували та вбили… У 1917-20 роках в будинку розташовувався НКВД, на території саду розстрілювали людей: не так давно в підвалах будинку було виявлено кілька кістяків.
Музей багатий на експонати. У музеї є «панська зала», де зберігаються портрети засновника Кодими, польського магната, князя Йосипа Любомирського, Марії Розенфельд, стоять витончені меблі з поміщицького будинку.
Зінаїда Василівна розповіла, що на цій території вже з VI століття до н.е. жили люди. Вони займалися скотарством і землеробством. В VIII-IX сторіччях нашої ери ці землі належали Київській Русі, а потім ними володіли Литва, Польща, Туреччина.
Саме через ці краї проходив людний тракт із Поділля до Кримського ханства. Можливо, що цією дорогою на початку XVI століття гнали у турецький полон і доньку православного священика – 15-річну Анастасію Лісовську (Роксолану) з Рогатина (нині Івано-Франківська область). Після викрадення її кримськими татарами та декількох перепродажів Анастасія Лісовська потрапила до гарему турецького султана Сулеймана Пишного, який у подальшому одружився з нею.
У давнину на цій же дорозі в Чорному лісі козаки отамана Михайла Скиби якось розбили татар і визволили невільників, яких гнали до Криму на невільничий ринок. Бранці, що звільнилися, залишилися в цих краях і заснували село Будеї.
Кодиму, яка розташована на притоці Південного Бугу, було засновано у 1754 році. З 1793 року вона увійшла до складу Російської імперії і стала інтенсивно заселятися переселенцями із центральних та північних областей України. Наприкінці ХIX сторіччя в Кодимі нараховувалося вже 2500 жителів. Більшість населення становили євреї.
Через 16 років у Кодимі було побудовано залізничну станцію. Пожвавилися транспортні перевезення. Життя налагоджувалося. Але потім розпочалися революція, громадянська війна…
У період непу економіка відродилася. Стало працювати багато дрібних підприємств. Особливий внесок до економічного життя внесла єврейська громада, Тоді говорили, що кодимське «містечко» – це «мала Одеса».
Пожвавлення економіки у 30-ті роки відобразилося на долях багатьох заможних кодимців, які під час колективізації були депортовані до Сибіру та районів далекої Півночі.
У період окупації Кодима пережила два масові розстріли євреїв, масові погроми в єврейських кварталах. Румунські окупанти встановили режим найжорстокішого терору. Ними було винищено сотні мирних жителів, багатьох було вивезено на каторжні роботи до Німеччини.
Вразила нас і зала, присвячена кодимцям – героям Вітчизняної війни.
На першому поверсі музею зібрано колекцію художника Петра Сазоновича Козловського, лауреата премії їм Ростислава Палецького, учасника багатьох всеукраїнських та міжнародних виставок. Художник працює у стилі флоромозаїки. Він «малює» зерном, створюючи чудові картини. 8 таких картин-ікон він подарував місцевій церкві, і вони гідно прикрашають вівтар. Вони висотою понад 2 метри, вражають своєю красою, соковитістю барв. Жоден храм світу не може похвалитися такими вишуканими іконами. Які ж в нас талановиті люди!
Цікавий експонат – кукурудзосаджалка, винайдена місцевим умільцем. У колекції зі 155 прасок неможливо знайти однакових. А ось прадавня пральна машина. До бака закладалася білизна, вона пересипалося золою, заливався окріп, а зверху встановлювався гранітний камінь.
Дуже цікава історія православної церкви Московського патріархату міста Кодими, настоятелем якої служить батюшка Георгій. Він розповів, що храм був побудований у 1873 році. І був римсько-католицьким. Тому що православну церкву в Кодимі у 1930 році було зруйновано, а католики через великі податки не могли утримувати свій храм, вони безкоштовно передали його у користування православній громаді. Храм був трохи перебудований та відремонтований.
Їздили ми й до села Пиріжна до народних гончарів: Любові та Сергія Криворучків, які зробили для нас виставку своїх робіт, а також ознайомили зі своєю доброчинною діяльністю. Вони відновили вже багато старих дерев’яних жолобів, по яких тече тепер кришталево чиста вода. Ми покуштували!
А село Шершенці – це «одеська Швейцарія». (Можна назвати й «одеськими Карпатами»). Невисокі пологі гори, вкриті густою зеленню, швидкі гірські річки, до речі, – притоки нашого Дністра. Гарно незвичайно!!!
У цьому ж селі Шершенці ми відвідали Свято-Михайлівський храм, відреставрований у 2006 році В.Л. Добрянським, засновником ринку «7-й кілометр».
Нас, одеситів, приголомшив діючий млин, який з великим шумом, зі скрипом у нас на очах молов борошно та насипав його в мішки. А віз, запряжений двома конячками, терпляче очікував ці мішки.
Побували ми в одній з карстових печер, які утворюються внаслідок розчинення гірських порід, наприклад, вапняку, мармуру, доломіту, крейди, природними водами. Із завмиранням серця спускалися в селі Загнітків до печери, де колись переховувався народний захисник Устим Кармелюк, керівник селянського руху на Поділі. Максим Горький назвав Кармелюка українським Робін Гудом.
Поїздка до Кодимського району назавжди залишилася в пам’яті серця.
