Високі пірамідальні тополі скидали під ноги пожовкле листя, і воно, кружляючи, опускалося на алею парку, по якій ми йшли, неспішно розмовляючи. Мій співрозмовник Сагадат Кожахметович Нурмагамбетов розповідав про те, як воював у Донбасі. Тоді він командував ротою станкових кулеметів і був постійно прописаний на передовій.
– Ніколи не забуду, як ми стрімко увійшли в Горлівку. Люди змучені, обірвані, худючі, вибігали з підвалів, вилазили з каналізаційних люків, кидалися до нас зі сльозами. Чоловіки просили зброю… Я сам тоді сліз не стримав…
Потім він, казах, який залишився сиротою, визволяв інші міста і села України, ризикуючи життям. Воював хоробро. Удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Війну закінчив комбатом у Берліні, штурмував рейхсканцелярію Гітлера. Я мав честь зробити літературний запис його спогадів. І під час роботи над книжкою він постійно підкреслював, що в боях проявляли свою мужність і рядові, і молодші командири, і офіцери різних національностей. І він, казах, вважав Україну такою ж дорогою і близькою серцю, як і рідний Казахстан. Воював за її визволення, не боячись смерті, а кощава завжди ходила з косою десь поруч.
Коли книжка спогадів «Лицом к огню» побачила світ, Сагадат Кожахметович, який став згодом міністром оборони Казахстану, на дарчому примірнику написав: «Вікторе, кланяйся від мене Україні. Це навіки й мені рідна земля».
Для мільйонів воїнів, які боролися з фашистською поганню, вона, наша прекрасна й неповторна земля, яка здобула нині поки ще неспокійну незалежність, стала справді рідною! Принісши їй свободу на крилах здобутої в кривавих сутичках із шаленими окупантами Перемоги, вони, живучи в інших краях, де народилися й зростали, пам’ятали про неї. І ті ветерани Великої Вітчизняної війни, які ще, слава Богу, нині здраствують, напередодні Дня визволення України від фашистських загарбників, згадають про бої-пожарища, про друзів-товаришів, з якими гнали злісного супостата до західного кордону й дочекалися тієї незабутньої хвилини, коли 28 жовтня 1944 р. останній фашистський солдат був вигнаний з української землі.
Можливо, хтось згадає, як відважно воював загін моряків – посланців різних народів радянської країни, під командуванням росіянина майора А.С. Потапова на підступах до Одеси. Командир дивізії про них відгукувався так: «Загону моряків дали найвідповідальнішу ділянку. По полотну залізниці, що йде на Одесу, де ворог найбільше намагається діяти, моряки воюють з безприкладною хоробрістю, мужністю й самовідданістю. Таких відважних бійців я за багато років командування зустрічав нечасто. Загін моряків цементує дивізію, на них рівняються інші роти й батальйони».
А можливо, хтось згадає, як в ельтигентському десанті оборонялися доти, доки руки могли тримати зброю, й харчувалися один раз на добу: 100 грамів сухарів, банка консервів на двох, кружка кип’яченої води.
У безперервних боях за Україну посланці всіх республік робили, здавалось би, неймовірні подвиги. Бронебійник 1337-го полку татарин сержант Мундін Хасанов знищив три хрестаті танки. Його поранило, потім – друге поранення, але він не залишив поле бою. І коли четвертий фашистський танк попрямував на його окоп, Хасанов із пробитими кулею грудьми, уже напівмертвий поповз назустріч скреготливій траками сталевій махині і зміг метнути під її гусениці дві гранати. Коли в п’ятій за рахунком атаці німецькі танки й піхота прорвалися на висоту, і, здавалося, уже ніщо не могло їх зупинити, білорус майор А. Клинковський викликав вогонь артилерії на себе. Ворог не витримав шквального артнальоту і відійшов.
Славний син грузинського народу Давид Єлизарович Тавадзе пролив кров, визволяючи Крим від гітлерівців. У квітні 1944 року він вів свою ескадрилью на бомбування відступаючого ворога. Долаючи вогонь зенітної артилерії, літаки вийшли на ціль і точно скинули свій вантаж на скупчення автомашин, артилерійських самохідок та іншої техніки. Тавадзе віддав наказ відкрити вогонь по ворогові з бриючого польоту. Разячи гітлерівців, що металися у паніці, він відчув пекучий біль. Осколок ударив у чоло. Струмінь теплої крові залив праве око. «Поранений, – подумав Давид, – треба повертатися… А можливо, обійдеться? Адже ліве око ще бачить». І відважний комеск, удостоєний ордена Червоного Прапора за мужність, проявлену під час Сталінградської битви, далі штурмував фашистів, які намагалися вирватися з кільця пожеж. І отут Давид відчув, що лобова частина почала опухати і над лівим оком. Він втрачав зір. Перемагаючи пекучий біль, повів літак додому. Майже наосліп, підтримуваний бойовими друзями, комеск дотягнув до рідного аеродрому. І вже через кілька днів, тільки-но отямившись від поранення, відмовившись від лікування у шпиталі, Тавадзе повів дві групи штурмовиків Іл-2 на бомбування супротивника в районі Севастополя.
Якщо прославлений повітряний ас, нагороджений орденом Олександра Невського, двома орденами Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни І і ІІ ступеня, удостоєний звання Героя Радянського Союзу, ще живий, то неодмінно згадає про сотні бойових вильотів у небі України. А Герой Радянського Союзу Георгій Тамразович Акопянц, цими днями у своїй рідній Вірменії воскресить у пам’яті ту ніч, коли в непроглядній темряві повів свій батальйон на форсування Дніпра, очоливши відволікаючу групу з 50 найдосвідченіших, бувалих бійців. Діставшись берега, вони, ведучи вогонь на бігу, вдерлися у ворожі траншеї. У хід пішли гранати, багнети. Уцілілі гітлерівці у паніці відступили, давши можливість батальйону закріпитися на плацдармі.
Пишу ці рядки з надією на те, що відважні герої ще живі, як і Герой Радянського Союзу бурят Ілля Васильович Балдинов, почесний громадянин українського містечка Борислава, визволеного від фашистів його дивізією; грузин Сократ Олексійович Галусташвілі, у бою за українське село Єфимівку, який знищив до 100 ворожих солдатів; башкир Мінгалі Бабібулович Губайдулін який повторив подвиг Матросова у сутичці з ворогами за село Дудчани на Херсонщині; азербайджанець Мордан Мамед Огли Мусаєв, який проявив високу мужність і хоробрість у боях за Україну.
Не порахувати тих, хто, не боячись смерті, хоробро боровся за нашу рідну землю, за наше мирне сьогодення. І як же важливо нам шанувати їхній подвиг і знати про те, від якої чуми рятували і врятували вони світ, від яких варварів ХХ століття – годованців біснуватого фюрера – захистили. Сорок тисяч життів наших воїнів щодоби пожирали вони під час визволення України від їх людиноненависницької окупації. Своє людиноненависництво фашисти проявили з перших хвилин, годин, днів і місяців війни. І пишу я ці слова не в силу того, що був вихований на радянській ідеології, а в силу неспростовних фактів, про які інші «історики», та й обивателі, намагаються умовчувати, стараючись зосереджувати увагу лише на прорахунках, які допускалися радянським командуванням.
Наведу лише один приклад, оприлюднений у червоноармійській газеті «Сталинское знамя» № 191 за 26 грудня 1944 року. «Чрезвычайная Государственная Комиссия установила, что во Львове и других районах Львовской области немецкие захватчики истребили около 700 тысяч советских людей, а также подданных Чехословакии, Голландии, Великобритании и Соединенных Штатов Америки, привезенных из концентрационных лагерей Германии. Немцы прибегали к самым изощренным истязаниям арестованных. Во двор дома № 8 на улице Артишевского в июле 1944 года эсэсовцы привели 20 человек. Среди них были 4 профессора, адвокаты, врачи. Гитлеровцы заставили языком и губами мыть лестницы в подъездах четырехэтажного дома, а затем собрать губами в одно место мусор во дворе. После этого 5 человек из них вывезли за город и расстреляли. Расследованием установлено, что в первые же месяцы оккупации немцы арестовали и убили 70 виднейших деятелей науки, техники и искусства.
Комендант лагеря оберштурмфюрер Вильгаус ради спорта и удовольствия своей жены и дочери систематически стрелял из автомата с балкона канцелярии лагеря в заключенных, работавших в мастерских, потом передавал автомат жене, и она также стреляла. Иногда, чтобы доставить удовольствие своей десятилетней дочери Вильгаус заставлял подбрасывать в воздух 2 – 4-летних детей и стрелял в них.
Дочь аплодировала и кричала: «Папа, еще, папа, еще!», а он стрелял…
Пытки, истязания и расстрелы немцы производили под музыку. Только в Яновском лагере фашисты расстреляли более 200 тысяч человек. В центре г. Львова, в крепости «Цитадель», где был концентрационный лагерь для военнопленных, от голода, болезней, истязаний и расстрелов погибли свыше 140 тысяч человек.
Чтобы скрыть следы преступлений, фашисты сжигали жертвы, складывая их в штабеля от 1200 до 1600 трупов. Пепел и остатки костей просеивались через специальное решето с целью сбора золотых предметов – коронок, зубов, колец, часов. Из сожженных таким образом трупов было высеяно и отправлено в Германию 110 кг золота».
Такі звірства вершилися скрізь, де панувала окупаційна фашистська орда. Вони породжували гнів і ненависть визволителів спаплюженої ворогами рідної землі. Він не згас і понині у серцях тих, хто воював і дожив до 69-ї річниці визволення України.
…Ми йшли вглиб парку і шеренгу тополь, що обдарували нас жовтим листям, змінила зграйка берізок у золотавих косинках. Сагадат Кожахметович, відповідаючи на моє запитання про те, як він ставиться до тих, хто намагається спотворити правду про ВВВ, сказав:
– Той, хто спотворює сьогодні щиру правду про Велику Вітчизняну війну, робить великий гріх, паплюжить святу пам’ять про тих, хто загинув у боях, і про тих, хто був винищений фашистами на окупованій території. І головний їм суддя – совість. Тому що не чорнилом, а праведною кров’ю писався літопис Великої Перемоги, добутої неймовірними зусиллями усіх радянських народів. Тоді, у суворий час, коли фашисти збурювали найнижчі інстинкти і насаджували їх, намагаючись споювати людей, нацьковуючи одних на других, заохочуючи крадіжки, хабарництво, доноси, вишукуючи зрадників – моральних виродків, саме совість народу і кожної чесної людини, громадянина повстала проти фашистських загарбників.
Вислухавши цю мудру, славетну людину, я переконано сказав:
– Джерело цієї совісті не вичерпується й понині, воно пульсує у серцях усіх чесних людей.
