Дідусь у поношеному пальті, на лацкані якого була прикріплена медаль, спираючись на ціпок, підійшов до зупинки трамвая. Сухорлявий чоловік років сорока, поблажливо дивлячись на ветерана, запитав: «Що ж так мало нагород-то, діду? – і в’їдливо зазначив, – одна медаль бовталася купою на його увігнутих грудях». Я не стримався й осмикнув нахабу: «А ти-то знаєш, за що фронтовикам вручали медаль «За відвагу»?» Той знизав плечима й відійшов.
Звичайно ж, він не знав. А я заспокоїв старого – не звертайте уваги на такі підколки. Шкода, молодь не знає ціну головній солдатській нагороді.
Старий пожвавішав, сказав: «Мене за Дніпро до ордена представляли, та, мабуть, десь щось не спрацювало. Та Бог з ним, з орденом. Слава Богу живим повернувся». А я порадив йому звернутися до Центрального архіву Міністерства оборони РФ. Там дотепер ведеться робота з пошуку учасників Великої Вітчизняної війни, яким вчасно не були вручені нагороди. Або написати до «Красной звезды», яка організувала акцію «Нагороди шукають героїв». Наприклад, кулеметника 131-го окремого артилерійсько-кулеметного батальйону молодшого сержанта Валентину Ігнатіївну Язикову медаль «За відвагу» знайшла через багато років. А орден Червоної Зірки – медсестру Олександру Петрівну Яковлеву, медсестру Наталю Володимирівну Юдіну – орден Вітчизняної війни II ступеня…
Скільки таких, мужніх захисників Вітчизни, які звершували подвиги на грані життя й смерті, так і не відають, що їх понині чекають заслужені нагороди. Інші навіть і не знали про те, що в горнилі боїв були представлені до нагородження орденами й медалями.
Дороги військового журналіста не раз зводили мене із фронтовиками, неординарними людьми, які всім своїм життям довели, що виконували священний обов'язок перед Вітчизною не заради слави й нагород. Сагадат Кожахметович Нурмагамбетов пройшов усю війну, вступивши у перший бій з фашистами командиром взводу станкових кулеметів на Кубані. А визволяв Україну вже командуючи ротою. Берлін штурмував комбатом, Героєм Радянського Союзу. Він та його бойові побратими проявили хоробрість і мужність при захопленні передмістя лігвища Гітлера – Карлхорста, що входив до системи опорних пунктів внутрішнього оборонного рубежу, куди увірвалися десантом на броні. Потім були форсування річки Шпреє, закутої в бетон з обох берегів, під шквальним вогнем супротивника; Ландвер-каналу; штурм чотириповерхового товстостінного будинку патентного управління; будинку гестапо, що розкинувся на цілий квартал; імперської канцелярії Гітлера, кожен метр дворів яких і руїн доводилося брати ціною величезних зусиль і людських жертв…
Коли батальйон Сагадата Нурмагамбетова одержав завдання щодо охорони району імперської канцелярії, він не знав, що у вищому штабі було ухвалено рішення про його представлення до другої Золотої Зірки Героя Радянського Союзу. І коли через багато років я довідався про це з архівів під час роботи над літературним записом його мемуарів, Сагадат Кожахметович здивувався. Прочитавши привезену мною копію представлення, помовчав, знизав плечима. Потім спокійно сказав: «Нам – фронтовикам, тим, що завжди були на передовій, як нікому іншому, властиве почуття скромності». І це говорив командир, батальйон якого тільки 25 квітня 1945 року увірвався у Берлін і у вуличних боях знищив понад 450 і захопив у полон 1560 гітлерівців і ліквідував 9 опорних пунктів. Сам майор Нурмагамбетов був поранений, але далі командував гвардійцями. Вони вершили подвиги знов-таки не заради слави й нагород, а заради нашого мирного сьогодення.
Як і Семен Михайлович Суботін, про якого я написав документальну повість, що публікувалася в «Одеських вістях». У формулярі військової частини прочитав запис про нагородження в ту пору капітана Суботіна, командира 6-ї бригади 2-го механізованого корпусу, орденом Червоного Прапора. Був зазначений номер нагороди. Мене здивувало те, що генерал-лейтенант Суботін не носив орденської планки. Запитав – чому? Виявилося, Семен Михайлович і не знав, хто і коли представив його до такої високої відзнаки. «Треба шукати орден», – порадив я (а було це у 1987 році). Суботін посміхнувся, відповів: «Адже на війні усіляке траплялося. Мені комкор на зустрічі ветеранів сказав, що представляв до Золотої Зірки Героя за форсування Дніпра. Такі от, брате, справи».
А форсували наші війська Дніпро під вогнем ворога у вересні 1943 року, здійснивши історичний подвиг. Дві з половиною тисячі солдатів і офіцерів удостоїлися тоді звання Героя Радянського Союзу. Через багато років знаменитий фронтовий розвідник Герой Радянського Союзу Володимир Карпов у своїй книжці «Генералісимус» написав: «Я пам'ятаю – таке масове присвоєння найвищої нагороди породило розмови про те, що начебто б не скрізь і не всі були гідні золотих зірок. Уже дуже багато одразу з'явилося героїв!.. Вважаю за необхідне сказати: так можуть міркувати лише люди, які не уявляють, що означало тоді форсувати Дніпро й закріпитися на протилежному березі». Суботін не тільки уявляв це, а на собі відчував ціну тієї доленосної перемоги під час Київської наступальної операції. І сказав мені, що головною своєю нагородою вважає те, що залишився тоді живим у тому справжнісінькому пеклі, коли води широкого й могутнього Дніпра забарвлювалися праведною кров'ю тисяч загиблих його бойових побратимів. Серед них був і сержант Борис Кирилович Кузнєцов. Наведу лише кілька рядків з представлення до звання Героя Радянського Союзу за оригіналом: «В боях за д. Крещатик на правом берегу Днепра сержант Кузнецов, командуя отделением связи 8-й батареи, проявил исключительную стойкость и личное мужество. 5 октября 1943 г. противник несколько раз переходил к контратаке. Под сильным артминометным огнем очень часто рвалась связь. Рискуя жизнью, в этот день он устранил до 45 порывов; на линии был ранен в голову осколком мины. В этот же период была перебита связь через Днепр. Зная острую необходимость связи в этот критический момент, он, не обращая внимания на артобстрелы переправы, сбросил с себя одежду, взял в зубы конец провода и, вплавь переправившись через реку, связал линию. Бесперебойная связь дала возможность отразить контратаку п-ка с большими для него потерями. Несмотря на ранение он не ушел с поля боя…». У представленні наведені й інші приклади виняткової стійкості та особистої мужності сержанта Кузнєцова.
Шляхи-дороги військового журналіста, повторюся, часто зводили мене з багатьма людьми незвичайної долі, які пройшли випробування вогнем. Герой Радянського Союзу Сергій Михайлович Щенніков повідав з гіркотою в голосі про те, як втратив другу Золоту Зірку Героя. Коли після нальоту на сильно охоронюваний залізничний вузол без втрат привів ескадрилью штурмовиків на рідний аеродром, пішов зі своїми орлами в їдальню підкріпити сили. А там – нічогісінько! Образився комеск, розкричався, а потім з автомата вдарив чергами по порожніх казанах і каструлях… Звичайно ж, одержав наганяй від начальства, яке побоялося розголосу такого неподобства, і спішно відкликало представлення на нагородження Щеннікова другою Золотою Зіркою Героя.
– Шкодували пізніше про таку втрату, Сергію Михайловичу? – запитав я фронтовика.
Він поклав долоні під пахви, скинув голову й, дивлячись у стелю, сказав:
– Можливо, і шкодував. Молодий був, гарячий, у героях ходив. Іноді заносило. Але через багато років усе більше переконуюся у підтвердженні того, що ми, ідучи на смерть, не думали про нагороди, чини і про славу. Вони самі знаходили гідних.
Слухаючи відважного комеска, я подумав про те, що так було, так є і так буде з тими, хто служить Вітчизні за покликом серця й душі, хто відданий їй по совісті й обов’язку. Як наші звитяжні фронтовики – рядові, молодші командири, офіцери й генерали, яких поєднують сповнені глибокого змісту слова: захисник Вітчизни.
