Дорога редакціє, хочу поділитися своїми спогадами, які пов’язані з 70-річчям визволення нашого міста Березівки доблесними військами від незваних прибульців – фашистів. Я ненавиджу їх, що прийшли в чоботях із широкими халявами, з губною гармошкою, награючи свої марші. А от відступали вони брудні, зарослі щетиною, з обв’язаними якимось незрозумілим ганчір’ям шиями. «Завойовники» догралися…
Гнали ворога
без зупинки
Я жила на вулиці Енгельса, а мої бабуся й тітка – по сусідству. 30 березня 1944 року в цьому будинку зібралася вся наша родина й сусіди – близько 20 жінок. Ми із сестричкою були наймолодші. Було дуже страшно, щось гуділо, гриміло, здалося, скоро будинок розвалиться – думали, бомблять.
А в ніч на 31 березня ми побачили п’ятьох наших військових. Не передати, що було – всі підвелися, стали їх обіймати, цілувати. Тітка десь дістала маленький графинчик із вином, порізала шматочок сала та хліб. Вони не відмовилися, і один сказав: «Уже п’ять днів женемо ворога без зупинки». І заспокоїли всіх, що це не бомблять, а рвуться бомби й снаряди, які в нашому лісі підірвали німці. Запитали, чи є де-небудь німці.
Одна жінка сказала, що два дні у сусідки живе німець (із підводою та конем). Його привели, але це був не німець, а румун. Побачивши нашого офіцера (а це був Чернявський із с. Софіївка, хлопець в 1941 р. закінчив Севастопольське артучилище – і відразу на фронт). Румун упав йому в ноги зі словами: «Рус хорош, Гітлер капут». Офіцер сказав: «Відведіть його до штабу». Я дивилася на хлопців, і Чернявський запитав: «Дівчино, що ви так із подивом дивитеся?». Я сказала, що дивлюся на погони, а ще запитала, чи правда, що повернули церкву та панотця? «Панотець може бути не гірший за будь-якого політпрацівника», – сказав він.
Вранці Березівку дуже бомбили. Ми ховалися у великому підвалі разом із солдатами, які кликали нас туди, сказавши, що бомба в те саме місце не падає. Було дуже страшно, жінки з дітьми плакали, особливо над ранок, коли почали бити «катюші». Військові говорили: «Розкривайте роти, щоб не полопалися вушні перетинки». Цей невимовний скрегіт, начебто все в душі та всередині розламується, пам’ятається досі.
як загинув генерал Танасчишин
Точно знаю, де і як загинув генерал Танасчишин. Казали, в окопі. Неправда. У хаті по вулиці К. Маркса, біля колишньої друкарні, у ніч на 31 березня він зі своєю «свитою» заїхав у двір. Їх зустрів мій дядько. Перше запитання було: «Чому не на фронті?». Дядько відповів, що сини його замінили.
Вранці генералові подали сніданок на столик біля вікна. Раптом осколок бомби чи снаряда влетів у вікно й розбив йому голову. Почалася паніка. Шукали лікаря. Але рана була смертельна…
Бачила я й генерала Плієва. Він стежив за тим, як солдати й жителі несли до розбитого мосту дошки, колоди для переправи. Він стояв на вулиці навпроти колишньої гасової крамниці в чорній каракулевій бурці до землі. Коли з’явився німецький літак і почав обстріл, усі залягли. Наша зенітка відкрила вогонь, і літак зник. Ремонт мосту нічого не дав, і війська пішли на Заводівку.
