Про сонячну енергетику як один з альтернативних видів одержання енергії останнім часом говориться чимало. У приклад наводять, зокрема, Німеччину – світового лідера щодо кількості встановлюваних сонячних батарей. Там до 2020 року планують забезпечити одержання 7% сумарної енергетичної потужності країни за рахунок роботи саме подібних електростанцій (СЕС). Обсяг дотацій з боку держави становить 9 мільярдів євро за рік.
Але ні за економічними, ні за інвестиційними показниками порівнювати сучасну Україну з Німеччиною не можна. Тому, напевно, у нас розвиток цього виду енергетики суттєво пробуксовує.
– За останній час у нашій країні побудовано вісім великих напівпровідникових СЕС (у Криму (5), Одеській області (2), Херсоні) загальною потужністю майже 380 МВт при роботі в літній полудень, – говорить доктор технічних наук, професор кафедри прикладної екології та гідрогазодинаміки ОНПУ Володимир Кравченко. – Це інший тип установок у порівнянні з баштовою СЕС, побудованою в Криму ще за часів СРСР. І я був переконаний, що напівпровідниковий варіант набагато кращий. Однак виявилося, що це не зовсім так. Баштові установки поки що мають вищий коефіцієнт корисної дії – вищий 20 відсотків у порівнянні з максимальними 15 відсотками у напівпровідникових. Але, на мій погляд, удосконалення елементної бази призведе до підвищення ККД напівпровідникових установок до 40 відсотків. Крім того, вони набагато простіші в експлуатації. Завдяки чому все-таки витиснуть баштові, але відбудеться це трохи пізніше.
У нашій країні було лише одне виробництво модулів для СЕС – у Сімферополі. Цього мало, тому що тільки серійне масове виробництво дозволяє знизити ціну на готову продукцію. Поки що за капітальними вкладеннями установлений кіловат на СЕС у п’ять разів дорожчий, ніж на атомній станції. Враховуючи ситуацію із Кримом, треба терміново створювати альтернативні виробництва, щоб сонячна енергетика у нас далі розвивалася.
Що стосується коефіцієнта використання встановленої потужності (це відношення виробленої електроенергії до максимально можливої), то він для СЕС становить усього 14 відсотків. На АЕС – 80 відсотків, на теплових станціях – 75 відсотків. Тобто за однакової установленої потужності вироблення на СЕС у сім разів менша і її собівартість стрімко зростає.
Національна комісія регулювання електроенергетики (НКРЕ) заробляє на продажі електроенергії, а потім розподіляє отримані кошти між виробниками. Атомникам платять 20 копійок, тепловикам – 45, а виробникам сонячної енергії – 5 грн 5 копійок за кВт∙год. Тобто атомна й теплова енергетика є донорами для альтернативних видів. Але вже сьогодні в атомних станцій не вистачає коштів на вирішення своїх питань, пов’язаних з експлуатацією, розвитком. Тому альтернативній енергетиці потрібна відчутна державна підтримка. Простими закликами до населення ситуацію не поліпшити.
У нашій країні інтерес до сонячної енергетики є не лише з погляду одержання електроенергії, але й з погляду забезпечення гарячого водопостачання.
– Три сонячні установки для гарячого водопостачання були побудовані підприємством «Електрон» в Овідіопольському районі – для школи й дитсадка в самому Овідіополі, і для дитсадка в селі Йосипівці, – далі розповідає Володимир Петрович. – Їх експлуатація, як і іншого технічного устаткування, потребує урахування багатьох технічних моментів. Наприклад, у сонячні установки як теплоносій заливається незамерзаючий антифриз. Він має певний термін придатності. При перевищенні встановленого терміну перетворюється на желе. Тобто відпрацьовану рідину треба вчасно замінювати, щоб, перетворившись на желе, вона не забивала дорогі мідні труби установки.
Найдорожчими елементами залишаються сонячні колектори. Імпортні обходяться у 850 доларів. Тому вартість установки навіть невеликої потужності для дачі або кафе виливається в чималі витрати. Щоб одержати 300 літрів гарячої води за добу, доведеться витратити приблизно 5 тисяч доларів. Гадаю, такий фінансовий тягар буде до снаги лише одиницям.
Наступним основним елементом установки є місткісні водонагрівачі. При мінімальному обсязі в 200 л він обійдеться у 750 євро. Дозволити собі такі витрати можуть люди, напевно, винятково з міркувань престижності. Тому що термін окупності вкладень виходить досить тривалим – 8 – 10 років.
Як я вже казав, вихід із цієї ситуації полягає в розгортанні вітчизняного виробництва, яке дозволить суттєво знизити ціни.
У тому ж Сімферополі вже виробляли плоскі сонячні колектори по 3 тисячі гривень (ціна в інтернеті). Погодьтеся, це вже було не 850 доларів. Виходила прийнятніша ціна. Але крім колекторів, треба у себе виробляти місткісні підігрівачі, триходові клапани, маленькі насоси – усі ті комплектуючі, які поки що залишаються винятково імпортними й дуже дорогими.
Оскільки я працюю на кафедрі прикладної екології та гідрогазодинаміки, не можу не сказати і про необхідність прийняття жорсткіших екологічних норм, які змушували б підприємства боротися за зниження шкідливих викидів і розвивати альтернативну енергетику. Тому що сьогодні генеруючі теплові й сонячні установки порівнюються за капітальними і поточними витратами на їх експлуатацію, за економією палива, але не за зниженням викидів. Тобто екологічна складова (а теплові станції завдають великої шкоди навколишньому середовищу за рахунок викидів і споживання величезної кількості кисню) залишається неврахованою. На мій погляд, це неправильно. Урахування споживання кисню в нормативних документах за відшкодуванням збитку, що завдається навколишньому середовищу, теж підсилило б зацікавлення до альтернативної, зокрема, сонячної енергетики.
