У серпні минулого року в «Татарбунарском вестнике» була опублікована стаття «Де похований Герой Радянського Союзу Іван Баринов?» У ній ішлося про те, що, завдяки зусиллям дослідника історії краю, першого директора музею Придунав’я Раїси Петрівни Шишкіної, знайдені документи, котрі підтверджують, що командир 4-ї мінометної батареї 101-го мінометного полку, який героїчно загинув зі своїми бійцями при визволенні Татарбунар у 1944 році, був похований недалеко від місця останнього бою. Відомостей же про перенесення поховання до центру міста за минулий з тих пір час нікому не вдалося розшукати.
На підставі свідчень очевидців про подробиці того пам’ятного й трагічного бою авторка цих рядків спробувала послідовно відтворити його картину. Прочитавши статтю в газеті й ознайомившись із «реконструкцією» подій, військовий керівник Татарбунарської школи № 1 Валерій Мазур як людина військова, котра знає, як виглядає міномет, на яку дальність і за якою траєкторією з нього стріляють, вирішив на місцевості зіставити все, що стало відомо. Для цього виїхав у поле, де під час бою розташовувалася мінометна батарея. Це місце, що займає досить велику площу, дотепер не розоране, і сюди вчитель приводить своїх учнів на так звані навчальні збори. Але, буваючи тут не раз, навіть не припускав, що десь поруч може бути могила героя. Тепер звернув увагу на одну деталь, – під час бою Баринов дав команду батарею зняти з вогневої позиції й пересунути назад – праворуч на 300 – 500 метрів. Пройшовши цим маршрутом через 70 років і, ретельно оглянувши все навколо, звернув увагу на два пагорби, один малий, другий (приблизно за півтора метри від першого) – більший. Знайдені в архіві карти-схеми поховання чітко вказували на те, що офіцери батареї – Іван Баринов і Шалва Бубутейшвілі – були поховані окремо від інших бійців. Логічно припустити, що в меншій могилі перебувають саме їхні останки, а в могилі поруч – сімох загиблих разом з ними розвідників і зв’язківців. На користь цієї версії свідчить і той факт, що знахідка розташована неподалік від колишньої геодезичної вишки, як вказувалося у спогадах очевидців, які описують місце поховання загиблих батарейців Баринова.
… Не передати словами, що відчували ми, стоячи біля цих пагорбів, на яких червоніли принесені нами червоні гвоздики. Якщо наші припущення вірні, історична справедливість, через 70 років, буде відновлена. Звичайно, не дає спокою запитання: невже ніхто з визволителів, які так активно приїжджали до нас у 80-ті роки, не міг показати точне місце поховання Баринова? Або воно було відоме, але з якихось міркувань хтось вирішив не афішувати того факту, що могила Героя Радянського Союзу фактично десятиліття перебувала в забутті? Хто знає?.. Тих, хто міг би відповісти, давно немає серед живих… Якщо у 60-ті ще хтось зі слідопитів цікавився питанням про місце справжнього поховання героя, то після відкриття пам’ятника на меморіалі полеглим у центрі Татарбунар у 1972 році, на якому з’явилася стела з іменами усіх загиблих при визволенні міста мінометників, ворушити історію вже не стали або не захотіли…
Головне завдання сьогодні – переконатися, що в передбачуваному місці – справді братська могила. Допомогти в цьому можуть лише професіонали-розвідувачі. Редакції вже вдалося зв’язатися з їхнім керівником Леонідом Володимировичем Ігнатьєвим. Він пообіцяв незабаром приїхати до Татарбунар зі спеціальною апаратурою, за допомогою якої вдасться відповісти на запитання, чи справді знайдена братська могила бариновців. Якщо відповідь буде позитивною, постане питання про перепоховання останків загиблих. До цього й районне, і міське керівництво морально готове. При міськраді вже створена спеціальна комісія, яка у разі необхідності займатиметься цим питанням.
Випереджаючи можливі запитання скептиків, кому треба сьогодні ворушити минуле, відповім словами Андрія Михайлова, одного з моїх колег-журналістів: «Подвиг має дивовижну властивість: звершений однією людиною, він згодом перестає належати його творцеві. Подвиг стає національним надбанням, збільшуючи духовні багатства народу, які стоять в одному ряду з цінностями культурними, науковими, економічними. І не треба соромитися високих слів. Ми й так відвикли від них за останній час. Зумовлене або мимовільне забуття справ героїчних не таке безневинне, як може здатися: воно рівнозначне розтраті національного надбання. Народ, що поважає свою країну, цього допустити не може».
