Опять опадают кусты и деревья,
Бронхитное небо слезится опять,
И дачники, бросив сырые копченья,
Бегут, ошалевшие, вспять.
Саша Черный
На своєму віку Одеса пережила багато чого: революцію, окупацію, соцзмагання та житлово-комунальну реформу. Але головна небезпека, як з’ясувалося, чатувала геть з іншого боку…
Достовірних відомостей про зсуви в турецькому Хаджибеї немає, але певні «порухи земної кори», очевидно, відбувалися, супроводжуючись, як завжди, неймовірним гуркотом. Жителі сприймали звуки за черговий скандал у гаремі, що, безсумнівно, посприяло непомітному просуванню військ на чолі з Йосипом Дерибасом до стін Хаджибейського замку.
Інша справа в Одесі, де щодругий виявлявся якщо не євреєм, то фахівцем з відкопування скарбів, а це вже майже наукове вивчення загадок надр. Невдовзі з’ясувалася лиховісна обставина, оформлена в науковий висновок: «Балтский ярус залегает под неогеновыми (? – авт.) образованиями Херсонской губернии…». До губернії зі стольним її градом Херсоном належала й Одеса. Джерела свідчать: «Впервые научным исследованием и разработкой вопроса о происхождении одесских оползней в 1813 году занялся аббат Гаюи, известный геолог и кристаллограф». Запав у душу першоодеситам зсув, що стався 19 листопада 1821 року на дачі Антоніо Ріцці. З вуст у вуста передавалися моторошні подробиці, зафіксовані в праці гірничого інженера Осипа Нудельмана «Оползни на малофонтанском побережье Одесского залива и средства к их устранению». Ось як описано жахливу подію: «Садовник и работники вошли в свое жилище... были поражены странным его движением. Пол, как бы проваливаясь, гнулся под их ногами; угол дома, ближайший к морю, отделился от основной части дома двумя расселинами, имевшими около трех дюймов ширины, и крыша грозила раздавить их своим падением».
А на фазенді пана Ріцці на малофонтанській дорозі (нині Французький бульвар – авт.) події розвивалися так: «Оледенев (! – авт.) от ужаса, несчастные обитатели домика выбежали из него, чтобы достигнуть отлогой дороги, которая вела из их сада на степную возвышенность. Но лишь только их ноги коснулись земли, как она начала растрескиваться параллельно берегу, так что бежавшим пришлось перескакивать через широкие расселины, отрезавшие им отступление».
Втім, за свідченням очевидців, зсув тривав не більше 15 хвилин, а потім «усе заспокоїлося». Вищезгаданий мсьє Ґаюї терміново, наступного ж дня, виїхав на місце пригоди й переконався, що «примыкавшая к обрыву полоса земли в 100 с лишним сажен длины и в 3 сажени ширины, осела на 15 футов с северной и на 30 футов с южной стороны».
Переконалися, що священна одеська земля містить під шаром чорнозему лес, жовту й червону нешарувату глину, брудно-зелену або сіру глину, камінь-дикун, жорству, раковидний вапняк, горизонт шаруватих глин і мергелів, сторцевий зелений глей, зелені, сірі й охристі піски.
У наведеному переліку місцеві жителі впізнавали лише раковидний вапняк, адже саме з цієї субстанції було збудувано практично всю Одесу.
У вересні 1824 року жахливий зсув відбувся в карантині, що прилягає до митниці, і справа дійшла до того, що митники пропустили товар без огляду. Зате 2 квітня 1826 року Ґаюї спостерігав зсув «в саду Неаполитанского консула Рибаса, в 6 верстах от Одессы». Тут ідеться не про Міський (Дерибасівський) сад, а про володіння брата засновника Одеси плац-майора Фелікса Дерибаса в районі нинішньої 12-ї станції Великого Фонтану (старожили нинішню вулицю Костанді досі йменують Дерибасівською).
За сумісництвом із недоторканною дипломатичною посадою заповзятливий Фелікс містив у зсувній зоні... вовномийку. Як позначився зсув на «намиві» вовни, повідомлень не надходило.
Доки лихо дошкуляло далеким околицям, одесити мирно віддавалися улюбленому хобі – торгівлі, а «шухер», як то кажуть в одному південному місті, почався на тодішньому Головному базарі (Старобазарний сквер) лише 19 квітня 1828 року, коли стався зсув на Приморському бульварі (який іще не став Миколаївським і навіть бульваром Фельдмана). Уперше в історії Одеси було зафіксовано зниження цін на їстівні припаси – відтоді подібне явище було помічено лише при «комплексній перевірці ціноутворення на «Привозі» податковою інспекцією й Антимонопольним комітетом».
Але тоді, 1828 року, дещо заспокоїло повідомлення: «Специально для береговых оползней Одесского залива профессоры Синцов, Мушкетов и Иностранцев высказывались весьма определенно...».
З вуст у вуста, з ряду в ряд на ринку передавався професорський висновок: «Глей (? – авт.) верхнего горизонта дозиниего (? – авт.) яруса принимает самое деятельное участие в образовании береговых оползней». Виявляється, в усьому виявився винен ґрунт... під Балтою, і професура встановила: «Подземные источники Балтского уезда, протекающие на границе между понтическими и балтскими ярусами, доходят до Одесского градоначальства».
Одеським аборигенам довелося поступово звикатися з думкою, що товар через межу порто-франко йде з Парижа, а першопричина зсувів – із Балти. Не злякавшись наукових висновків, зсуви тим часом тривали зі страхаючою періодичністю: 1839 р. – на дачі пана Марині; 1845 р. – на дачах генерала Фонтана, синьйора Томазіні, барона Рено.
Довідавшись про останній обвал, одесити пригадали слова
Ф. Вігеля (знайомця О.С. Пушкіна) про пана Рено: «Поднажившись, стал торговать духами... перешел к крупинчатой муке, разбогател, завел себе дачу». Саме з моменту обвалу одесити стали вважати реновську дачу (нині частина санаторію Чкалова) віртуальним місцем, де все валиться й де трапляються найнеймовірніші пригоди.
Валерій НЕТРЕБСЬКИЙ, Валерій ШЕРСТОБІТОВ
