До 100-річчя від початку Першої світової війни
Залишилося гідно поховати жертви, і цю подію описав письменник-одесит Юрій Олеша: «Снаряд, попавший во французское судно, пробил каюту горничной. Говорили, что вместе с этой горничной был убит и повар... Короткая, но густая процессия поднималась по Польскому спуску. Помню матросов с помпонами на беретках и великолепного капитана... Я смотрел с моста (Строганівського – авт.) и два узких гроба казались мне лежащими на процессии – два узких серебряных гроба, похожих на двух жуков, сложивших крылья». Трагедія сприяла зростанню антимілітаристських настроїв – той же Ю. Олеша повідомляє, що «ученик Шнайдерман сказал, что тот, кто подписывается на военный заем, способствует кровопролитию... Коля Лукин донес на Шнайдермана». Так от коли з’явилися стукачі?!. Кадри для «чека» готувалися ще задовго до її появи: «Бывший кучер (! – авт.) великого князя Владимира, Пузырев – стал... следователем ЧК»…
А ось що написав про одного одеського призовника, який став метром радянської літератури, письменник Аркадій Львов: «Я вспомнил стихи, которые старик-армянин (Степан Мурадлян – авт.), служащий спецхрана одесской публичной библиотеки, читал нашему другу литературоведу Оскару Семеновскому и нам в библиотечном подвале: «Привет тебе, привет! Привет, Союз родимый!» Это были стихи юного Вали Катаева, члена «Союза русского народа», затем Союза советских писателей, опубликованные в «Одесском вестнике» накануне мировой войны.
Были и другие Валины стихи вроде: «Племени Иуды, которое не дремлет, шатает основы твои». Катаев, приехав в Одессу, «приходил в Публичку, пытался изъять из хранилища материалы полувековой давности, но дело не сладилось».
Зате «сладилось» у Фіми Придворова, який заявляв:
«Звучи моя лира
Я песни слагаю
Апостолу мира
Царю Николаю»
Мабуть, у воєнний час гонорари були невеликі, і Фіма трансформувався в... Дем’яна Бєдного.
Тим часом гармати Першої світової звучали все голосніше. Режисер Володимир Галицький (кузен автора «Интервенции» Лева Славіна) писав: «Я выбежал на Большую Арнаутскую, где мы тогда жили, мимо шла «патриотическая» манифестация... Впереди всех бородатые дядьки из мясного ряда, охраняемые городовыми, несли портрет царя... На Пушкинской качали военных. Кричали «Ура!», бросали с балконов цветы. Да, началась война. Она шла там, где-то далеко...».
Але багато тисяч жителів Одеси та краю вирушили на світову бійню, брали участь у важливих боях, і пам’ять про їхній ратний труд не мусить зникнути у всепоглинаючій імлі часу.
У поширеному в військах «Наказе нижним чинам» привернув увагу пункт № 8: «Если приставлен будешь к пленным, охраняй их от приставания прохожих. При попытке пленного бежать задерживай его, зови на помощь, в крайности действуй оружием». Але щоб виконати «Наказ» у повному обсязі, потрібно було щонайменше здобути полонених (перехожих, охочих до них чіплятися, було задосить), і важливого значення набуло питання: з якими силами Одеський військовий округ (створений 1862 року) вступив у війну 1914 року.
Дослідник В. Грідін відзначав: «Как известно, до этой войны здесь (в Одесі – авт.) находилось два полка – 59-й Люблинский и 60-й Замостский».
Слід внести уточнення – великий дослідник військової Одеси київський учений Іван Дивний (автор тритомовика «Військові некрологи Одеси») навів за приклад дислокацію 8-го армійського корпусу зі штабом в Одесі. Крім згаданих полків, тут дислокувалася 4-та стрілецька – «залізна» – бригада, розгорнута з початком війни в чотири полки: № 13 (імені великого князя Миколи Миколайовича),
№ 14 (генерал-фельдмаршала Гурка), № 15 (князя Чорногорії Миколи I), № 16 (імператора Олександра III). Крім того, до 2-ї бригади кавалерійської дивізії належав 8-й Донськой козачий полк імені генерала Іловайського 12-го.
Сюди слід додати 15-ту артилерійську бригаду, 4-й стрілецький артдивізіон, 11-й саперний батальйон. Останній сформовано вже під час війни. В об’ємній праці «Одесский Краснознаменный» зазначалося: «Самым крупным был гарнизон Одессы, насчитывавший 114 частей, военных организаций и учреждений, в том числе 5 военно-учебных заведений, готовивших офицеров, численность которого достигала 100 тыс. чел., не считая военных моряков».
В енциклопедичному словнику «Перша світова війна», складеному К. Залеським, прослідковується 7-ма армія, чиє польове керування утворено в липні 1914 року при штабі ОдВО. Спочатку на армію покладалося завдання щодо охорони узбережжя та кордону з Румунією. Але в жовтні 1915 року керування передислокувалося в район Чорткова, де діяло у складі Південно-Західного фронту, разом із 8-ю, 9-ю та 11-ю арміями.
З 17 березня 1916 року по 21 травня 1917 року Південно-Західним фронтом командував генерал від кавалерії О.О. Брусилов. Чи міг подумати випускник Пажеського корпусу (закінчив 1872 року), який потрапив до 15-го драгунського полку, що стане творцем «брусиловського прориву», визволить із ув’язнення в Одесі Гришку Котовського, а в 1923-24 рр. буде служити... інспектором кавалерії робітничо-селянської Червоної Армії?
Але слід відрізняти від з’єднань із місцем дислокації в Одесі полки з назвою «Одеський»: 48-й піхотний Одеський Імператора Олександра I (м. Могилів-Подільський), 10-й Уланський Одеський (Охтирка).
…На родинному фото видно новоросійського грека Павла Агакулова з чотирма дочками. Хоча він, згідно з документами, і мав «право на льготу, установленную пунктом 4 ст. 56 Устава о воинской повинности», – був відправлений на фронт. З листів і листівок його фронтового побратима Валентина Бришфера видно, що обидва були поранені й лікувалися в госпіталі в Галичині, де познайомилися з військовим фельдшером Миколою.
Згодом той став Миколою Олександровичем Щорсом – «українським Чапаєвим». Йому належало загинути від руки одесита з Дальницької під Коростенем 30 серпня 1919 року вже на іншій війні. Санітаром 47-го запасного батальйону став у Галичині й дід відомого літератора з Одеси
В. Грідіна – Микола Чернятинський. Його також призвали, незважаючи на наявність чотирьох дітей. Він потрапив іще до війни до складу дислокованого в Одесі Замостського (варіант – Замосцського) полку, де служив музикантом. На початок військових дій забуто «конфуз» із полковими музикантами, яких на весіллі у Фальц-Фейнів (власників Асканії-Нова) керуючий попросив «вернуть серебро, взятое со стола во время закусывания».
Пошук місця дислокації легендарного полку виявився не таким простим. У довідниках кінця XIX століття присутній «8-й армейский корпус. Командир генерал от инфантерии Петр Федорович Рерберг – Канатная, дом 2», але про полк відомостей немає…
Валерій НЕТРЕБСЬКИЙ, Валерій ШЕРСТОБІТОВ
