У результаті успішно проведеної Мелітопольської операції німецько-фашистські війська, що займали Крим, були блоковані із суходолу. Плани німецького командування – відсидітися за «Східним валом» по річках Дніпро і Молочній – остаточно були зірвані. Виходом на нижню течію Дніпра і Перекопський перешийок війська 4-го Українського фронту завершили розгром Мелітопольського угруповання супротивника, що зумів утримати за собою плацдарм лише в районі Миколаєва.
Перед військами Південно-Західного фронту – командувач генерал армії Р.Я. Малиновський, член Військової ради генерал-лейтенант О.С. Желтов, начальник штабу генерал-майор Ф.М. Корженевич – у перших числах жовтня, тобто майже одночасно з початком Мелітопольської наступальної операції, було поставлено завдання за три-чотири дні розгромити Запорізьке угруповання супротивника і створити умови для подальшого стрімкого наступу з метою визволення Криворіжжя і Нікополя.
Запорізький плацдарм, що сягав по фронту 40 км і в глибину 20 км, був частиною горезвісного «Східного валу», про який у ті дні на всі лади кричала геббельсівська пропаганда. Оборона супротивника складалася з ряду опорних пунктів з розвинутою системою інженерних загороджень, об’єднаних у два потужні оборонні обводи. Укріплені вогневі точки, дзоти, бронековпаки створювали зони суцільного вогню як перед фронтом, так і на флангах оборони. Звідси супротивник розраховував надати допомогу військам, що запекло оборонялися по ріці Молочній, і загрожувати нашим військам, що наступали на Дніпропетровському напрямку. Для оборони Запорізького плацдарму він зосередив велике угруповання військ у складі семи дивізій, серед них одну танкову, одну механізовану і одну кавалерійську дивізії СС зі складу 40-го танкового корпусу. Усього в супротивника нараховувалося понад 1000 гармат і мінометів та понад 200 танків.
Для ліквідації Запорізького плацдарму командувач Південно-Західного фронту залучив прославлену в боях за Сталінград 8-му гвардійську армію генерал-лейтенанта В.І. Чуйкова, більшість сил 12-ї армії генерал-майора О.І. Данилова, частину сил 3-ї гвардійської армії генерал-лейтенанта Д.Д. Лелюшенка, 23-й танковий і 1-й гвардійський механізований корпуси.
10 жовтня війська фронту після потужної артилерійської підготовки перейшли у наступ. Воїни 8-ї гвардійської та 12-ї армій майстерно застосували обманний маневр. До переднього краю піхота висувалася під прикриттям вогню артилерії короткими кидками. Потім артилеристи переносили вогонь углиб оборони фашистів, вражаючи гітлерівців, що вискакували з укриттів. А в цей час радянська піхота кидком знову спрямовувалася вперед.
Протягом двох діб йшли безперервні тяжкі бої. У бій були втягнені головні резерви супротивника – його 40-й танковий корпус. Бої з прориву ворожої оборони, насиченої довгочасними вогневими спорудами, знову набули запеклого характеру. Найбільшого успіху досягли частини 12-ї армії (60-та гвардійська, 333-та і 244-та стрілецькі дивізії), які, форсувавши 12 жовтня річку Вільна, зробили вирішальний вплив на подальший хід бойових дій.
Частими контратаками піхоти і танків супротивник прагнув зупинити просування наших військ. Але навіть його важкі танки – «тигри» – щоразу натикалися на мужність і стійкість радянських солдатів: піхотинців, артилеристів, саперів. Застосовуючи димові завіси, відтинаючи рушнично-кулеметним вогнем піхоту, спеціально створені групи винищувачів танків вміло вели боротьбу із броньованими чудовиськами.
12 жовтня радянські війська захопили кілька важливих висот за 10 км на північ від Запоріжжя. Вміло маневруючи, вони обходили і охоплювали фланги супротивника, відбивали одну укріплену позицію за другою. У результаті дводенних боїв був прорваний зовнішній оборонний обвід. У ніч на 14 жовтня командувач фронту наказав почати штурм міста.
Особливо ефективно була проведена нічна танкова атака. У яскравому світлі ракет, освітлені вогнем пожеж, бойові машини 1-го гвардійського механізованого і 23-го танкового корпусів ішли сталевою лавиною. Танкісти зім’яли бойові порядки ворога і кинулися до центру міста.
Попереду йшов танк командира взводу лейтенанта Миколи Яценка. Напередодні, ведучи розвідку, він удерся у вороже розташування і виявив систему розташування вогневих точок. І от тепер відважний командир повів за собою танки 39-ї Чаплинської бригади. Розчищаючи шлях вогнем і гусеницями, танк лейтенанта Яценка з десантом автоматників на броні з ходу захопив підготовлений до вибуху міст. По мосту бригада вдерлася до центру міста. М. Яценко був двічі поранений, але не полишив поля бою. У запеклих вуличних сутичках офіцер загинув смертю хоробрих. Батьківщина високо оцінила мужність танкіста. Йому було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Улід за частинами 23-го корпусу генерала Є.Г. Пушкіна швидко просувалися 59-та гвардійська і 266-та стрілецькі дивізії 3-ї гвардійської армії. Діючи десантом на танках 23-го корпусу, гвардійці захопили переправу через річку Мокра Московка, вдерлися до південної частини міста, а до ранку 14 жовтня вийшли до центру Запоріжжя. Також успішно діяли війська 8-ї гвардійської армії, 1-го гвардійського механізованого корпусу генерала І.М. Русіянова, що наступали зі сходу.
Прикриваючи відхід своїх частин через греблю Дніпрогесу, ворожий гарнізон чинив запеклий опір. Але з’єднання12-ї армії, що наступали з півночі, до 13 години повністю заволоділи територією заводу «Запоріжсталь», а також алюмінієвого комбінату, завершивши тим самим визволення міста Запоріжжя. Лише незначним силам супротивника вдалося проскочити на західний берег Дніпра.
Запорізький плацдарм, на який гітлерівці покладали стільки надій, був ліквідований. У п’ятиденних боях німецькі війська втратили близько 23 тис. солдатів і офіцерів, понад 160 танків і самохідних гармат, 430 гармат і мінометів.
Під час Запорізької операції тисячі воїнів проявили героїзм, удостоїлися орденів і медалей. Серед них був і гвардії лейтенант Михайло Іларіонович Москаленко, уродженець села Вільне Запорізької області.
26 вересня 1943 р. 109-та гвардійська стрілецька дивізія прорвала добре укріплену оборону фашистів біля села Зелений Гай і відкинула їх. Але ворог не змирився із цим і кинув у контратаку великі сили піхоти за підтримки танків. Нашим довелося тимчасово відходити. Прикривати відхід було наказано мінометникам гвардії лейтенанта Москаленка. «Будемо битися до останнього. Доки ми живі, ворог тут не пройде», – сказав офіцер бійцям. І вони сприйняли його слова як клятву.
Кілька годин боролися мінометники з переважаючими силами супротивника. Вони зазнавали непоправних втрат. Коли Москаленко залишився сам, зібрав усі міни, став до міномета і вів вогонь по атакуючим. Від тяжкого поранення Михайло знепритомнів. Опам’ятавшись через якийсь час, він побачив навколо себе озвірілих гітлерівців…
Коли наші знову пішли в наступ і відбили вогневу позицію мінометного взводу, вони побачили страшну картину: на пожовклій осінній траві лежали загиблі бійці і їхній взводний. Фашисти викрутили йому руки, покололи багнетами і порізали ножами все тіло, спотворили обличчя. Так фашисти розправилися з відважним радянським офіцером.
Однополчани з почестями поховали мінометників і заприсяглися помститися ворогу за їхню смерть.
…У Запорізькій області, неподалік від села Зелений Гай, земляки встановили пам’ятний знак на честь Михайла Іларіоновича Москаленка. На ньому викарбувані слова:
И для тебя, и для меня
Он сделал все, что мог:
Себя в бою не пожалел,
А Родину сберег!
