Одеса. Київ. Багато славетних адрес

Серед вихованців Одеського комерційного училища ім. Миколи Першого, яке ташувалося на Преображенській, 8, були композитор Артур Лур’є (перша любов Анни Ахматової), письменник Лев Нікулін, поет Олександр Біск. Ще один майбутній літератор писав в «Автобіографії»: «Там навчалися сини іноземних купців, діти єврейських маклерів, сановиті поляки, старообрядники й багато дорослих більярдистів... Потім, по закінченні училища, я опинився в Києві».

Відомо, що 1915 року І.Е. Бабель – саме його слова ми навели – одержав диплом Київського комерційного інституту. Із приводу розташування славетної установи існують різні версії. Інститут було відкрито 1908 року на Бульварно-Кудрявській (Воровського) вулиці, № 24, де однокласниками Бабеля були майбутні відомі партпрацівники Л. Картвелішвілі та К. Бауман. За іншими даними, вуз у ті роки був на Бібіковському (Шевченка) бульварі.

Таке «роздвоєння» не перешкодило Ізі познайомитися із чарівною киянкою Женею.

Та лишенько! Вона виявилася дочкою відомого київського фабриканта Бориса Гронфайна. За словами К. Паустовського, Гронфайн «...випустив зневажливий і всім зрозумілий звук: п-с-с! Він навіть не потурбувався виразити своє презирство словами: забагато честі для цього непоказного студента». Закоханим нічого не залишалося, як утікати з Києва до Одеси під крильце Фані Аронівни, матері Бабеля. У підсумку старий Гронфайн «прокляв увесь рід Бабеля до десятого коліна й позбавив дочку спадщини».

Минули роки, Ізя став знаменитим письменником, про якого в Одесі (і в Києві) говорили: «Він майже такий же розумний, як сам Горький», а Гронфайни після революції зубожіли. Як відомо, кияни, що мають родичів в Одесі, постійно про них згадують (особливо в літню пору). І мадам Гронфайн (теща) кур’єрським поїздом виїхала миритися на одеську дачу Бабеля на Середній Фонтан. І оточила зятя зворушливим піклуванням київської тещі. У повісті «Час великих сподівань» сказано: «Стара Гронфайн пильно стежила за Бабелем, і якщо він не їв яєць, засмучено запитувала: «Бабель (вона називала його не по імені, а на прізвище), чому ви не їсте яєчка?.. Отже, ви не любите свою тещу?»

Втім, спадщина в Києві пропала не цілком. У листі з Києва 12 березня 1927 року Бабель писав А.Г. Слонім: «Старий помер 7-го… На моїх руках хвора, зовсім хвора баба та решти великої колись маєтності. Рештки ці як на тепер становлять певну цінність».

Через роки друга дружина Бабеля – А.М. Пірожкова – згадувала: «Ми приїхали до Києва, зупинилися в готелі «Континенталь». Бабель зустрівся там з П.П. Постишевим».

Т. Стах відзначала: «Наприкінці 1928 року він приїжджав до Києва. Ми жили тоді у приміщенні театру ім. І.Я. Франка» (Миколаївська (І. Франка) площа, № 3 – авт.). Бабель гуляв по Києву, який він любив, незмінно захоплюючись Печер­ськом».

Повертаючись до бабелівської дачі на Середньому Фонтані, варто відзначити, що було б смішно їхати до Одеси з Києва, не взявши із собою родичів. І бабелівська теща прихопила «чарівного» київського хлопчика Люсика. Як відзначав Паустовский, він приводив Бабеля «у нервовий стан... в очах його спалахував синій вогонь».

Втім, Люсик не забував і Костянтина Георгійовича: «А хто вам придумав таке прізвище Паустовський, що моя бабуся (теща Бабеля – авт.) може його правильно вимовляти тільки після обіду?».

Сам Паустовский досить докладно описував роки навчання у престижній київській Першій гімназії на Бібіковському бульварі, № 14.

У «Повісті про життя» він згадує директора гімназії пана Бессмертного. Це був «літній красень із золотою бородою, у новенькому форменому фраку». Саме з Бессмертним пов’язаний гучний київський скандал, коли один із гімназистів, якого виключили з «вовчим квитком» через ляпас викладачеві панові Ягорському, просто в гімназії наклав на себе руки: «Біля гімназиста заметушилися наглядачі. Потім швидко ввійшов директор Бессмертний. Він став на коліна перед гімназистом... і ми побачили кров на сорочці».

Дитинство одного з авторів цієї статті минуло в Одесі на Грецькій (К. Лібкнехта) вулиці, № 16, у дворі Музею західного та східного мистецтва. Відомо, що у фасадному флігелі колись ташувалася IV чоловіча гімназія, звідки вийшли філософ М. Бахтін, театрознавець К. Стамеров, легендарний капітан М. Григор. Зі вдячністю згадуємо сусідку – старожила М.Л. Коваленко, яка передала нам частину архіву гімназії, зокрема сімейні реліквії директора. Ним виявився… київський «знайомець» Паустовського – пан Бессмертний. Очевидно, після трагічного випадку в Києві міносвітнє начальство «заслало» його до Одеси.

У киян і одеситів можуть виникнути сумніви – чи той пан Бессмертний (не таке вже рідкісне прізвище) директорував в Одесі? Краєзнавець В. Брамбілла має у своєму розпорядженні спогади випускника Одеської IV гімназії письменника Осипа Рєзника, який відзначав: «У гімназії був новий директор Суворов, який недавно змінив на цьому посту досвідченого вовка – дійсного статського радника Бессмертного (про нього писав Паустовський в одній із автобіографічних повістей), який прославився скандальною історією в Києві, був переведений до Одеси і помер вчасно (!)».

Відомі київські адреси Пустовського: Лютеранська (Енгельса), № 33; Свято­славська (Чапаєва), № 9; Микільсько-Ботанічна, № 13; Велика Підвальна (Ярославів Вал), № 9; Багговутівська (Маршала Будьонного), № 9. Але чи міг Костянтин Георгійович зустрітися в Одесі зі своїм колишнім наставником? У повісті «Далекі роки» Паустовський писав: «Коли мені було вже 14 років (1906 року – авт.) ...їхали ми через Одесу. Готелі в Одесі були переповнені. Довелося зупинитися у подвір’ї Афонського монастиря... Я був у захваті від цих щей (!), від ошатного білого міста, шипучої сельтерської води, від порту».

Афонські подвір’я були на початку тієї самої Пушкінської (Італійської) вулиці, де в будинку під № 9 ташувалася IV гімназія. Отже, зустріч Кості з паном Бессмертним була цілком можлива. Публікуючи свої твори в київських журналах «Огни» (Фундуклеївська (Леніна) та «Рыцарь» (Сретенська (Осипенко), чи передбачав Паустовський, що друкуватиметься в одеській газеті «Моряк» на Миколаївському (Приморському) бульварі, № 1, разом із Бабелем, Багрицьким?..

Приїжджаючи до Києва, одесити прагнуть потрапити на стародавній Андріївський узвіз, помилуватися растрелліївською Андріївською церквою, а потім постояти поруч із замком Річарда Левине Серце біля будинку № 13, де жив однокласник К. Паустовського за Першою гімназією, автор «Білої гвардії» М.А. Булгаков.

Потім можна спуститися на Поділ, де у Хрестовоздвиженській церкві (Воздви­женська вул., № 1) 1891 року хрестили маленького Мишка, і побачити вцілілу дзвіницю храму Миколи Доброго (Гнила (Академіка Зелінського) вулиця, № 6), де у квітні 1913 року студент-медик Михайло вінчався із саратовською гімназисткою Тетяною Миколаївною Лаппа (Кіссельгоф). Лише після цього можна здійснити прогулянку по булгаковських адресах Києва: Воздвиженська вул., № 10; Кудрявський пров., № 9; Прозоровська вул., № 10; Іллінська вул., № 5; Діонисіївський провулок, № 4; Рейтарська вул., № 25 та ін.

Але чи бував Михайло Афанасійович в Одесі? Послухаємо театрального художника Данилова, який став свідком, як наприкінці літа 1928 року Булгаков у Російському театрі (Грецька вул., № 48) читав «Біг»: «Читав Булгаков свою п’єсу дуже добре, але явно нервував і хвилювався. Прочитавши кілька сцен, просив дозволу походити по фойє. Потім читання продовжилося. Наш колектив сприйняв п’єсу захоплено».

Письменник зупинявся в готелі «Спар­так» на Дерибасівській (Лассаля), № 25. Вона була побудована 1875 року архітектором Феліксом Гонсіоровським і називалася «Імперіал», але після революції умови в ній стали спартанськими. Є припущення, що в поїздці на південь Булгакова супроводжувала його друга дружина, Любов Євгенівна Бєлозерська, але звертає на себе увагу те, що роман «Майстер і Маргарита», який приніс киянинові світову славу, був розпочатий у рік одеського візиту – 1928-й. Отже, описана в романі перша зустріч Майстра та Маргарити вже відбулася, і в життя та творчість генія ввійшов прообраз головної героїні – Олени Сергіївни Шиловської, яка стала дружиною Булгакова.

Чого тільки не витворяли одесити в Києві, ще задовго до наїзду на столицю депутатів від Одеси!

21 квітня 1910 року десятки тисяч киян зібралися на «скаковому іподромі» по Брест-Литовському шосе. Костя Паустовський, що був серед глядачів, описав справу так: «Командувач київського військового округу генерал Іванов стояв у лакованому візку і, тримаючись за плече кучерів... підкликав околодочного наглядача і сказав йому, рисуючись, громовим голосом: «Па-а-прошу прекратить махание зонтиками! Авиатор от этого нервничает и может разбиться».

У Києві завжди зворушливо дбали про одеситів. Але про кого подбав генерал Іванов, розповімо іншим разом.

Валерій НЕТРЕБСЬКИЙ, краєзнавець; Валерій ШЕРСТОБІТОВ, член НСЖУ

Благодійник Уточкін

Ми чули про пана Уточкіна як про славетного гонщика й так само відомого авіатора. Але він був ще й членом Імператорського товариства рятування на водах – від 1899 року.

Таким чином, цього року – 115-річчя прийняття Сергія Уточкіна в дійсні члени товариства.

Крім щорічного внеску в розмірі 5 рублів сріблом, він робив і інші пожертвування, наприклад, 3 рублі сріблом, при участі в морській прогулянці від Одеси до Дністровського лиману, де було здійснено урочисте освячення нової рятувальної станції. І на карнавально-маскарадних балах, вносячи різні суми – від 3 до 30 рублів сріблом. Разом з ним у різних заходах брала участь його дружина Лариса Федорівна. Кошти призначалися для рятувальних станцій Одеської затоки та Дністровського лиману.

Шампанське у валюті

З осені 1849 року шампанським від фірми «Редерер» в Одесі торгував пан Лабаррер. А до кінця XIX століття в місті був побудований завод, що працював за найпередовішою на той час технологією відомої фірми. Це був знак найвищої довіри до місцевих виробників.

Промислове виробництво вин було однією зі статей експорту. Держава одержувала чималі кошти як у валюті, так і в коштовних металах.

Морське захоплення Філатова

Знаменитий офтальмолог, хірург, академік Філатов професійно грав на гітарі, співав, мистецьки декламував свої вірші, писав прозу, картини…

Але крім усього цього, він був дійсним членом Катерининського яхт-клубу, що ташувався на Пота­півському молу.

А з 1912 року членом клубу став власник півпалубного люгера «Забияка» і рідний брат академіка Петро Петрович Філатов. Його судно брало участь у перегонах.

Кожен дійсний член Катерининського яхт-клубу щорічно вносив установлену суму на розвиток вітрильного флоту.

Олександр ЧИЛЕЙ