Багато років минуло від того весняного дня, коли в нинішньому дендропарку Перемоги, що раніше носив ім’я Леніна, було закладено знамениту алею. Знамениту тим, що права саджати дерева на ній удостоювалися почесні громадяни та гості міста-героя Одеси, делегації міст-побратимів. Біля саджанців установлювалися металеві таблички, на яких було написано, ким і коли посаджене дерево.
Про цю ініціативу гостинних одеситів довідалася вся країна. Повідомив про неї читачам «Красной звезды» і я, будучи її посткором по Одеському військовому округу. І багато які видні державні діячі, зокрема й інших держав, космонавти, відомі письменники, артисти, спортсмени вважали за честь залишити про себе добру пам’ять для жителів Південної Пальміри.
І досі збереглися деякі посаджені тоді платани, сосни, акації, каштани, а от від табличок, як то кажуть, давно й сліду нема. Де вони опинилися, не важко здогадатися – звичайно ж, у пунктах приймання металобрухту.
Зі смутком згадав про це, коли вирішив побувати в парку й подивитися, якою ввійшла в зиму нещодавно посаджена в ньому Алея національної єдності, що стала своєрідним символом надії на те, що у нас у країні настануть мир і злагода, встановиться порозуміння між усіма її регіонами. Зрадів, побачивши здалеку стрункі деревця, а потім і жовто-блакитні таблички з назвами областей та їхніми гербами. І раптом… в очі впав розрив у ряді симетрично розташованих саджанців. Біля лунки, припорошеної сніжком, сиротливо позначилася табличка з написом: «Полтавська область». Якийсь жлоб викопав деревце. А яка доля інших? Хто зупинить варварство? Та в тій же Європі вже давно б провели слідство і знайшли винного. Бо там не ділять злочини на першорядні й другорядні, будь-яке з них розслідується за буквою закону й по повній програмі. Тому там ніхто не наважиться серед білого дня, та й темної ночі, зламати деревце, зірвати квітку, потоптати траву на газоні… А у нас? Всуціль та всюди – навпаки. Років із чотири тому було посаджено п’ятдесят сім (я полічив тоді деревця) каштанів, акацій та лип із тилового боку парку, розташованого біля будинку облдержадміністрації, ближче до вулиці Канатної. Сьогодні живі-здорові лише три каштани й одна акація, що набирають силу. Куди зникли інші? Може, їх не прийняла під своє крило мати земля-годувальниця? Ні, вони були просто поламані. І переважно тими, хто вигулює крупнопородних собак. Для навчання й розваги чотириногих улюбленців їхні хазяї відламують від дерев гілки й кидають подалі, щоб собака рвонув на пошук палиці й доставив її назад. Інші використовують такий «метод» для відпрацювання стрибків. І це робиться неподалік від розташування районного управління міліції та районної адміністрації. Нехай би таке дозволили собі на очах у поліцейських того ж Відня або в Берліні, Будапешті… Виправдати таку «ментальність» стосовно природи можна хіба тільки тим, що ми поки що перебуваємо на далеких підходах до шляху в Європу. Але знищуваним нами тим же деревам від цього не легше. Якби, наприклад, ті сто молодих дубків, що їх нещодавно спиляли без будь-яких на те підстав в одному з лісництв і пустили на дрова, могли говорити… Як і берізки, які були посаджені при відкритті пам’ятника воїнам героїчної 412-й батареї. Два роки вони завзято змагалися зі спекою за виживання. Але їм забракло сил. Сьогодні від алеї, що весело шуміла листям у перший рік, не залишилося жодної берізки. Але ж від цього пам’ятника недалеко розташовані селищна рада, місцева школа, базується військова частина, представники яких говорили високі слова при його відкритті. Невже сказали – і забули? Адже можна ж було взяти шефство над білостовбурним гайком і захистити його від спеки! Звичайно ж, можна, але чомусь так не склалося. І це викликає тривожні роздуми над тим, як нам треба ставитися до природи і як ми до неї ставимося.
Якось ішов через парк до редакції й побачив Олександра Матвійовича Сорокуна, якого знаю по армійській службі й ветеранській роботі. Він стояв на колінах перед тоненькою вербиченькою і щось говорив. Побачивши мене, сказав:
– Саджав два кущі. Поливав ціле літо. Та якась сволота один зламала. Боюся, щоб і цю вербиченьку не знищили.
Я не знав, що й відповісти. Адже кажуть, від злодія не замкнешся.
– Гаразд, хай їй пощастить. До весни, вербиченько зелена, над річкою схилена, – сказав Олександр Матвійович.
А я, договоривши пісенні слова – «ты скажи, скажи не тая, где любовь моя», – подякував Олександрові Матвійовичу за таку, властиву романтичним натурам, сентиментальність.
Цими днями я побував на тому місці і сфотографував вербиченьку…
От усім би нам так – виплекати по деревцю, а не ламати посаджені іншими. І вирішив побувати на меморіалі 411-ї батареї, де зустрічає відвідувачів алея, посаджена воїнами-афганцями на спомин про бойових побратимів, що не повернулися з тієї неоголошеної війни. Там вижили всі дерева.
