Маленьке селище Поліське серед торф’яних боліт у Чорнобильській зоні відчуження колись називалося селом Кабани. Тут, у критій очеретом землянці, проживало подружжя Кагановичів. У них народилося тринадцять дітей, але вижили лише шестеро. Одного із синів звали Лейзар (Лазар) Каганович. Він з’явився на світ 22 листопада 1893 року. Покоління Кагановича (і він сам, який зазнав з дитинства скруту, батрачив на заможних селян) взяв найактивнішу участь у всіх революційних виступах у царській Росії. Як тут не згадати створений Бабелем образ юного Ілії Брацлавського, сина останнього рабина чорнобильської династії, героїчно полеглого бійця Конармії…
Але все це буде потім. А поки що Лазар допомагає організувати нелегальне святкування сторічного ювілею Тараса Шевченка. За два роки перед тим Каганович вступає до РСДРП. Попереду буде партійна робота на Донбасі, більшовицька агітація в частинах царської армії, громадянська війна. В далекому Туркестані 1920 року Лазар став керівником загальноміської Ради Ташкента. У 1925 році, за рекомендацією Сталіна, Каганович очолив партійну організацію України, де «навів лад». Для голови РНК України Чубаря конфлікт із Лазарем скінчився фатальним чином...
Пізніше у улюбленця генсека склалися нетерпимі відносини із Хрущовим. Каганович «розгорнув скажену діяльність у двох напрямах: проти українських націоналістів і проти євреїв». Дане твердження можна визнати коректним, тільки з важливим уточненням: в Україні від Кагановича постраждали головним чином ті євреї, які були в оточенні Хрущова. Взагалі за рішучість і нещадність однопартійці прозвали його «Залізним Лазарем». Каганович у роки Великого терору воістину залізною рукою проводив чистки…
В Одесі живе внучата племінниця Лазаря Тамара Михайлівна Каганович, яка розповіла про родоначальника одеської гілки нашого героя. Ним був «Каганович Цві бен Цві, він же Григорій Григорович (помер 1926 року на 58-му році життя: так свідчить епітафія на пам’ятнику, перенесеному з 1-го єврейського цвинтаря на 2-ге християнське й тому збереженому до наших днів). Саме через нього тягнеться тонка нить родинних зв’язків одеських Кагановичів із Лазарем Мойсейовичем. Були Григорій з Лазарем, скоріш за все, двоюрідними братами. Гриша прийшов до Одеси 13-річним підлітком і виріс до керуючого лісоторговельної фірми з окладом 90 рублів золотом, що дозволило йому одружитися з любові (а тоді це було рідкістю – усе більше з розрахунку) і винаймати п’ятикімнатну квартиру на Успенській в будинку № 101. А родина у нього була велика: сам Григорій Григорович, його дружина, їхні діти – Євсей, Наум, Мойсей, Бетя, старі батьки дружини, а також три дочки далеких і дуже бідних родичів – Ася, Паша й Маша. Усі жили на зарплату Григорія Григоровича й жили безбідно. Особою був Григорій Каганович в Одесі помітною. Позаочі його називали «Чеченець» – і побоювалися. Навіть шпана з Молдаванки!
Революції приходять і йдуть геть, а життя триває. Син Григорія, червоний командир Наум, одружився з найгарнішою єврейською дівчиною Херсона – Тамарою (цей титул був цілком офіційно отриманий нею 1913 року, коли від імені єврейської громади вручала букет квітів представникові царської родини, що відвідав Херсон у зв’язку зі святкуванням 300-річчя Дому Романових). У них народилася дочка Софія. А пізніше, уже в евакуації, 1945 року – син Михайло, батько Т.М. Каганович, художник по світлу в Одеському театрі музичної комедії, творець світлового оформлення для міських заходів і останній з одеських носіїв прізвища Каганович по чоловічій лінії. При одержанні паспорта (а жив він у Жовтневому районі) паспортистка пожартувала: «Не в тому районі живете» – мався на увазі Приморський, що був Кагановичівським на той час. Сімейство, крім Успенської, 101, було відзначене й на Тираспольській, 17, де, згідно з дореволюційними довідниками, жив Каганович, Вульф Беркович. В Одесі фігурував у 20-ті роки ще один Каганович, про якого відставний чекіст, засновник Одеського літературного музею Микита Бригін писав: «Улітку 1928 року музиканти Одеської держопери Борис Райкін, Ісаак Каганович і Петро Глушкін, будучи на гастролях у Баку, упізнають в сурмачеві оркестрика з бакинської «пивної-паштетної»… провокатора, який здав в Одесі під час Громадянської війни більшовиків білим».
Якщо Кагановичі живуть в Одесі, то як же їм не бути в Америці! Туди емігрував брат Лазаря, там жили його троюрідні брати й племінники. Після виходу біографічної книжки Стюарта Кагана вони опублікували «Заяву родини Кагановичів», у якій заперечували всі факти із цього видання. А от що справді було, стверджує Т.М. Каганович, так це випадок, який стався з її прадідом у Ленінській бібліотеці. Зайшовши туди й ставши в голову черги (тоді в бібліотеках черги були!), почув зауваження на свою адресу. «Я Каганович», – заявив він. Із черги вийшов учений і став перед Кагановичем, голосно сказавши при цьому: «А я Рабинович». Це був дуже відомий фізик із проблем плазми М.С. Рабинович.
– Можу стверджувати, що мій прадід урятував оркестр Утьосова і Дмитра Покрасса, – веде далі Тамара Михайлівна. – Він був великий шанувальник джазу, відправив у 1937-му обидва колективи у тривалі гастрольні поїздки по країні. А коли хвиля репресій пішла на спад, повернув їх до центру.
Р.S. Чимало загадкового є в бутті клану Кагановичів і зокрема загадкової його смерті. Лікар розповідав (своїм людям на вушко), що синя смуга, виявлена на шиї, від інфаркту не буває.
Валерій НЕТРЕБСЬКИЙ, краєзнавець; Валерій ШЕРСТОБІТОВ, член НСЖУ; за участю Т.М. КАГАНОВИЧ
