Минає 830 років від походу новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича на половців. Цей факт давньоруської історії відображений у шедеврі вітчизняної літератури «Слово про Ігорів похід» («Слово о полку Ігоревім»).
Традиційно вважається, що першовідкривачем «Слова» був О.І. Мусін-Пушкін. Але про той рукопис знали на українських землях задовго до появи його в нинішній Росії. Сучасний український вчений Борис Яценко, автор декількох монографій та понад 100 наукових розробок із проблем києво-руської літератури, стверджує, що рукопис «Слова» використовував у своїй праці «Руно орошенное», яка побачила світ 1680 року у Новгороді-Сіверському (нині Чернігівська область) Данило Савич Туптало (1651-1709 рр.), український та російський письменник, видатний діяч Православної Церкви, друг козацького гетьмана Петра Дорошенка. А 1708 року Д. Туптало, тоді вже митрополит на московських землях Димитрій Ростовський, подарував збірку зі «Словом» Спасо-Преображенському монастирю у Ярославлі.
Щодо авторства давньоруського шедевру існує чимало версій. Але безперечно одне – що автор був учасником походу новгород-сіверського князя Ігоря, посідав значну посаду у війську, був обізнаний з життям у руських землях, разом із князем перебував у полоні, разом із ним втікав із неволі.
Дослідник «Слова» Борис Яценко дотримується думки, що наприкінці 90-х років XII століття Україна-Русь розв’язувала ті ж проблеми державотворення, які стоять перед нами й сьогодні. Та й сам автор «Слова» намагається знайти історичний аналог для утверждення своєї позиції, згадуючи неодноразово про Троянь – слов’янську державу на Дніпрі з IV століття нової доби.
Вчений Б. Рибаков, досліджуючи літописи, зауважив, що у XII столітті у Києва були два напрямки боротьби – Половецька земля і Володимиро-Суздальське князівство, яке спрямовувало усі свої військові сили на підкорення Києва. Юрій Долгорукий разом із сином Глібом і половцями приходив на Русь дванадцять разів. Цю ж політику далі провадили Андрій Боголюбський та сучасник Ігоря Всеволод Суздальський. Тому й про спілку із такими князями не могло бути мови. Отож про єдність руських земель, що тяжіли до Києва, і дбав автор поеми.
Геніальний твір зацікавив багатьох поетів та науковців. Лише протягом першої половини XIX століття «Слово» перекладають і видають у Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Одесі. Кілька видань перекладів «Слова» російською та українською мовами зберігаються в нашій «Горьківці».
Особливу увагу привертає робота поета пушкінської доби Михайла Даниловича Деларю, випускника Царськосельського ліцею, який спочатку служив у столиці, а потім його як «вільнодумця» відправили у відставку. На службі він поновився в Одесі, став працювати інспектором у Ришельєвському ліцеї, у вільний час працював над перекладами з античної літератури. Захопився й «Словом». Переспів «Слова о полку Ігоревім» був надрукований в «Одеському альманасі» 1839 року. Вийшов він і окремою книжкою. Переклад рецензували столичні видання «Отечественные записки», «Северная пчела», «Сын отечества», «Литературная газета».
1938 року видавництво «Советский писатель» опублікувало його вдруге у збірці серед найкращих перекладів російською мовою.
У «Горьківці» зберігається ще одне унікальне видання «Слова», що побачило світ у Кременчуку. Автор перекладу українською мовою – випускник Київського університету імені святого Володимира В.А. Кендзерський.
Праця Кендзерського, либонь, призначалася для масового читача. Переспів твору геніального давньоруського автора з’явився 1874 року, після сумнозвісного Валуєвського циркуляра, де офіційно заявлялося, що української мови немає й бути не може, та напередодні Емського указу. Отож автор унікальної роботи, окрім нахилу до віршування, не позбавлений був і громадянської мужності.
Та не будемо обмежуватися унікальним багатством «Горьківки» і згадаємо найпомітніші переклади «Слова» українською мовою. Першим виданням слід назвати роботу Михайла Максимовича, що побачила світ у Києві 1837 року. У листі до М.С. Щепкіна від 5 грудня 1857 року Тарас Шевченко писав: «Поцілуй старого Максимовича за мене та чому він не шле мені своє «Слово о полку Игореве»?
Сам же Кобзар зацікавлення «Словом» виявляв протягом усього життя. Ще у поемі «Гамалія» поряд з метафоричним зображенням битви як жнив і молотьби, чути відгомін рядків «Слова». Лексеми цього твору Т. Шевченко вжив у четвертому розділі поеми «Царі», щоб надати йому давньоруського колориту. Ремінісценції зі «Слова» Шевченко використав у повісті «Близнецы». Поет довго виношував задум повністю перекласти шедевр давньоруської поезії, і реалізувати його прагнув ще на засланні.
Уже на волі тяжко хворий поет 1860 року переклав два уривки зі «Слова» – «З передсвіта до вечора» і «Плач Ярославни». Перший уривок близький до оригіналу, другий є переспівом однойменної теми.
У ХХ столітті до давньоруського шедевру українські письменники, науковці зверталися неодноразово. «Слово» – невмируще. Воно – заклик до єднання.
