Вперше про бойову майстерність дівчини-снайперки Віри Полісонової мені довелося почути 1943 року. А 1944 року під час боїв за визволення Латвії на власні очі побачив снайперський почерк Віри.
Наша артилерійська батарея підтримувала стрілецький батальйон. Полісонова, діючи в його бойових лавах, дуже дошкуляла фашистам своїм вогнем. Не дивно, що на неї почали «полювання» з того боку.
Одного разу фашисти виставили живу принаду – кволого на вигляд, але дуже жвавого солдата. Він раз-по-раз миготів по лощині яру, перебігаючи від однієї лінії траншей до іншої.
Рано вранці Віра зайняла свою позицію. Звично оглянула ділянку місцевості. Помітила темний силует у чагарнику. Через приціл було легко розглянути солдата. «Зовсім іще хлопчисько, – подумала Полісонова. – Гітлер останні резерви підшкрібає».
Ворожий солдат устиг зробити лише крок на своєму шляху. Снайперська куля перебила йому ногу. Через хвилину почалася коротка артпідготовка. Ми, артилеристи, готували шлях піхоті, яка потім нестримно пішла в атаку. Разом із товаришами ринула вперед і Віра Полісонова. Вона поспішала до того місця, де «завалила гітлерівця». Він, відкинувши вбік зброю, намагався перемінити закривавлену пов'язку на нозі. В очах – страх, здивування. «Скінчилася твоя війна, фріце», – закинувши на плече гвинтівку, сказала Віра. Німець, пересилюючи біль, жалюгідно посміхнувся…
М. РОМАНОВ, ветеран 382-го артилерійського полку
