«Тоді Наполеон тріанонським заборонним тарифом 1810 р. зробив неможливою легальну торгівлю колоніальними продуктами, звідки б вони не походили. І ось по цілій Європі запалали вогнища: не довіряючи митним чиновникам, поліції, жандармам, владі великій та малій, від королів і генерал-губернаторів і до нічних сторожів і кінних вартових, Наполеон наказав привселюдно спалювати всі конфісковані товари. Юрби люду похмуро та мовчазно, за свідченням очевидців, дивилися на високі купи ситців, тонких сукон, кашемірових тканин, бочок цукру, кави, какао, пакунків чаю, стосів бавовни та бавовняної пряжі, ящиків індиго, перцю, кориці, які обливалися й обкладалися горючою речовиною та привселюдно спалювалися. «Цезар безумствує», – писали англійські газети під враженням чуток про ці видовища.
Певна частина буржуазії як Французької імперії, так і васальних країн зуміла витягати величезні прибутки і в цих умовах, вона й далі загалом нахваляла континентальну блокаду та вітала всі заходи імператора проти таємного довозу англійських товарів. Особливо були вдоволені металурги. Але вже серед текстильних фабрикантів лунали поряд із похвалами і скарги: без бавовни все-таки не можна було робити ситці, без індиго все-таки не можна було фарбувати тканину.
Що ж до буржуазії торговельної та ремісників, зайнятих виробництвом предметів розкоші, то тут ремство було ще дужче: зі смутком згадували ті кілька місяців Амьєнського миру 1802-1803 рр., коли тисячі багатих англійців ринули до Парижа і враз розкупили мало не всі вироби столичних ювелірів та мало не весь оксамит і шовк на ліонських складах. Скаржилися на нескінченні війни, що розоряли колишніх європейських клієнтів. Ще дужче бідкалася вся споживча маса, яка жорстоко переплачувала на каві, цукрі, та й на мануфактурах, що були врятовані від англійської конкуренції й тому подорожчали.»
Із книги Є. Тарле «Наполеон»
