Г.І. Гончарук. «Мемуари професора.
Книга перша. Зберегти і знайти себе». –
Одеса: «Політехперіодика», 2015 р. – 198 с.
Це перша частина спогадів відомого одеського історика, громадського діяча, публіциста, доктора наук, професора Григорія Івановича Гончарука.
Загалом слід зазначити, що сьогодні у вітчизняному інтелектуальному просторі жанр мемуаристики стає затребуваним як ніколи. І, певно, не випадково. На долю покоління, до якого належить Григорій Іванович, припало багато подій, які мають не просто історичне, а, не побоїмося сказати, епохальне значення. Друга світова війна, повоєнний радянський період із його досягненнями та поразками, перебудова, здобуття незалежності, становлення нової Української держави, зростання національної самосвідомості та формування повноцінної політичної нації, – кожна з перелічених віх одна могла б стати ключовою світоглядотворчою подією як для цілої генерації, так і для окремої біографії. Тим більше цінними для майбутніх поколінь істориків та інших читачів стають спогади живих свідків і безпосередніх учасників цих подій, на чию долю припало не тільки пережити, але й переосмислити цілу низку історичних викликів.
Відомо, що мемуарні твори досить демократичні. Їх можуть видавати як літератори, так і люди, які не займаються письменницькою працею професійно. Будь-яка людина може звернутися до спогадів. Властиво, якщо їй є що сказати. Саме такою людиною є Григорій Іванович Гончарук.
Високо оцінюючи автобіографічну працю професора, варто зазначити, що провідною жанровою ознакою мемуаристики вважається суб’єктивне осмислення певних історичних подій, життєвого шляху конкретної історичної постаті із залученням документів, співвіднесенням власного духовного досвіду автора з внутрішнім світом його героїв, соціально-психологічною природою їхніх вчинків, мотивацією дій та рішень. Все це повною мірою стосується і книжки Г.І. Гончарука. На її сторінках особиста історія, передана автором щиро та довірливо, органічно вплетена в широке епічне полотно історії українського народу. Лейтмотивом усієї оповіді звучить глибоке авторське почуття любові до рідного краю, свого народу, його мови, традицій та історії.
Перша частина мемуарів охоплює період 1940-1960 рр. Дитинство Григорія Івановича припало на тяжку воєнну добу. Влітку 1941-го йому виповнилося чотири роки. Звертаючись до своїх ранніх спогадів, автор зосереджує увагу не тільки на тягарях окупації, але й знайомить читача з історією родини, її яскравими епізодами, які вже набули статусу фамільних легенд. Величезною повагою, гордістю та любов’ю пройняті слова автора, присвячені батькові, матері, братам, усім представникам роду Гончаруків.
На роки дорослішання та особистісного становлення Григорія Івановича припали тяжке повоєнне радянське життя та початок хрущовської відлиги. Непростим був і шлях його професійного самовизначення. Головними зупинками на цьому маршруті стали Васильківське льотне училище (розділ «Подолання»), роки офіцерства (розділи «Агент КГБ», «Кар’єрна катастрофа», «На роздоріжжі»), складне рішення присвятити себе науковій кар’єрі, підготовка до вступу до Одеського державного університету, студентське життя, перші кроки в історичній науці (розділи «Безробітний», «Придатний до військової служби», «Двічі студент»).
Читаючи книжку, розумієш, що вона є не тільки цікавою з точки зору особистої пам’яті, але водночас містить надзвичайно цінний матеріал для документальної та емоційної реконструкції історичних подій, що з кожним роком віддаляються він нас.
Важливо, що описуючи атмосферу епохи, на яку припала його юність, Григорій Іванович не намагається лакувати дійсність і водночас не обирає спекулятивний шлях її очорнювання. Його сповідь є чесною та відвертою як перед самим собою, так і перед читачем. На сторінках спогадів автор не замовчує таких специфічних для радянського періоду явищ, як співпраця з органами безпеки, вплив партійно-ідеологічного чинника на студентське життя та викладацьку діяльність, замовчування багатьох фактів української історії в офіційному радянському історичному дискурсі тощо.
Привертає до себе увагу й літературний хист автора. Книга написана живою, соковитою мовою. Герої спогадів мовби оживають на її сторінках. Зокрема, варто відзначити образи батьків та родичів, а також галерею яскравих портретів викладачів історичного факультету Одеського державного університету. За допомогою літературних прийомів, якими Г.І. Гончарук володіє досконало, в тексті майстерно передається специфічна атмосфера тогочасного життя.
Сподіваємося, що Григорій Іванович продовжить свою роботу і вітчизняна скарбниця мемуаристики збагатиться ще одним достойним внеском.
Наприкінці хотілося б зупинитися на важливому моменті. Читаючи автобіографічну роботу, завжди слід пам’ятати, що спогадам неодмінно притаманна суб’єктивність, або особисте начало. Але суб’єктивність не слід ототожнювати з суб’єктивізмом як сваволею автора. Саме суб’єктивність, заснована на широкій документальній базі, на багатому ілюстративному матеріалі, на відсиланні до конкретних осіб, не тільки розкриває особистість мемуариста, його світогляд, але й робить працю Г.І. Гончарука значущим історичним джерелом, надає можливість побачити концепцію певного історичного періоду в образах подій і людей очима автора.
Елла МАМОНТОВА, доктор політичних наук, професор;
Любов СУХОТЕРІНА, доктор історичних наук, професор
