У латинській мові слово «прелімінарії» означало попередні (тимчасові) угоди. Чи можна гарне слівце віднести до Одеси періоду її захоплення румунами у Другій світовій війні, а чи слід погодитися із британським письменником А. Віртом, що вжив у зазначеній ситуації замість слова «окупація» термін «анексія»?
У першому декреті «кондукатора» Йона Антонеску від 19 серпня 1941 року щодо горезвісної Трансністрії (Задністров’я) говорилося: «Територія, окупована між Дністром і Бугом, за винятком Одеси (підкреслено нами – авт.), що межує на півночі по лінії Могилів – Жмеринка, позначена на карті, входить до складу румунської адміністрації...». Але після того як окупанти зайняли Одесу, наше місто було «зараховане» до Трансністрії, а вулицю Р. Люксембург (Поліцейська) на честь «великої перемоги» перейменували на «вулицю 16 жовтня». Одесити, що «поспілкувалися» з румунами у період окупації, повідомляють, що загарбники не збиралися обмежитися Трансністрією і стверджували, що дакам (проторумунам) належали території аж до Волги. Під тиском Німеччини румунським солдатам довелося повоювати й у Сталінграді, і на Кавказі, і в Криму. Дійшло до того, що навіть легендарний співак Петро Лещенко через донос першої дружини, латишки Закіт, що приревнувала його до одеситки Білоусової, змушений був одягнути мундир армії Антонеску і «просувати Королівство на схід».
Втім, німці скептично оцінювали своїх союзників. Гельмут Вельц, який пройшов Сталінград, згадував: «Переді мною стоять два джентльмени… Це командири двох підлеглих мені румунських рот. Їх огортає ціла хмара одеколону… Як міг Гітлер довірити захист флангів вирішальної операції 1942 року армії, якою керували «капітани Попеску»?» Історик Ентоні Бівор у праці «Сталінград» так описав післясталінградську зустріч у бункері Гітлера з Антонеску: «Маршалові Антонеску, найвідданішому союзникові вермахту, довелося вислухати гнівну тираду фюрера, який вважав, що саме румунські частини винуваті в катастрофі...».
Так чи інакше, румунське воїнство просунулося далеко за межі Трансністрії.
Але повернімося до Одеси.
Як відомо, СРСР, незважаючи на всі невдачі у війні, переможений не був, тому можна вважати румунську окупацію Одеси «прелімінарною» – попередньою – аж до передання Бухарестом влади німцям іще до 10 квітня 1944 року.
На погляд авторів, саме з цієї тези слід виходити при оцінці різних аспектів буття у «столиці Трансністрії». Тут мала місце спроба окупаційної влади піддобрити певну частину населення міста, що стало важливою тиловою базою румунської армії. Відомий одеський історик Саул Боровий (один із авторів устиг відучитися у нього в університеті) колись сказав: «Як би не здалося це несподіваним, Одеса в період окупації – це тема, що залишилася, по суті, невивченою». Актуально це й сьогодні – мабуть, можна ознайомитися лише з «ура-патріотичними» працями у стилі радянського агітпропу або з мемуарами, що «виринули» з кіл, близьких до колабораціоністів і великих спекулянтів, які становили одеський окупаційний бомонд.
Останні живописують «сите» життя при румунах, і це у них виходить успішно, тому що людей, які пам'ятають той час, майже не залишилося. Примітно, що згадані «праці» перевидаються в сучасній Румунії, чим мовби створюється якийсь флер законності можливих територіальних домагань на українські землі.
Безумовно, слід враховувати, що після відходу наших військ місто з багатотисячним населенням мало якось годуватися. А отже – працювати в торгівлі, матеріальній або інтелектуальній сфері. Але навряд чи тільки прагненням вижити можна пояснити тираду в газеті «Мир» від 7 листопада 1942 року (редакція ім. Короля Міхая, Преображенська вул., 23) колишнього радянського піонервожатого, потім актора кінофабрики, публіциста Є. Адамова: «Росія та Польща не мають власної національної культури, яка могла б збагатити народи Західної Європи та сприяти їхньому розвитку. Своєю цивілізацією вони зобов'язані винятково германцям, але в жодній галузі її вони не могли з ними змагатися або хоча б продовжувати самостійно подальший її розвиток». Звертає на себе увагу, що в опусі немає ані слова про українську культуру, нехай навіть у негативному ключі. Адже деякі дослідники оголосили окупацію мало не періодом її розквіту. Але чому ж тоді видатний український співак Б. Гмиря, що пережив окупацію, назвав її темним кошмаром неволі у власному домі, а професор Недзвідський в «Одеському зошиті» відзначав: «Прем'єра «Суєти» виявилася останньою для українського театру імені Шевченка. Через кілька днів після прем'єри театр закрили... У приміщенні українського театру... буде тепер румунський «Національний театр». Уже поставлено над будинком (вул. Пастера, 15 – авт.) величезний плакат із румунським орлом».
Втім, трупі зі знаменитим Твердохлібом надали аварійне приміщення «театру Болгарової» на Старорізницькій (Куйбишева) вулиці, ріг Різницького (Колгоспного) провулка, але незабаром виставили й звідти.
Навряд чи із прагненням прогодувати родину, а не вислужитися перед ворогом, пов'язана дика сцена, описана С. Боровим: «Професор, хімік, зустрівши в стінах університету одного доцента, якого він вважав євреєм, не посоромився відразу перевірити, чи не обрізаний він».
Шанувальники окупаційного режиму радісно писали про відкриття румунами так званих ліцеїв, мовляв, це вам не довоєнні радянські школи. Справді, в захопленій Одесі, без урахування початкових шкіл на околицях, було відкрито 13 ліцеїв. М'яко кажучи, не дуже багато, адже до війни в місті діяли понад 100 так званих трудових шкіл. Причому серед них було чимало новітніх, побудованих за проектом «школа-госпіталь» (на випадок війни). Чомусь саме ці навчальні заклади не удостоїлися стати ліцеями. Школа № 103 (Болгарська вул., 31) використовувалася як... табір для військовополонених із в'язницею. Зате в будинку школи № 36 (нині № 105) на вул. Пастера, 17 розмістилася румунська поліція, і батька легендарного підводника Маринеска (румуна!) катували в тому самому класі, куди він ходив на батьківські збори.
Втім, у великій кількості новоявлених «ліцеїв» не було потреби. Ось що заявив губернатор Трансністрії професор Алексяну: «Світ і життя формують свою міць із сили інтелекту, створення ідеалів боротьби за честь і повагу до людського життя».
І в цей час дітей і підлітків Одеси вбивали... Ось приклади з актів Надзвичайної комісії: «Акт
№ 3 складено 10.07.1944 г. Свідок Минаєв Є. – учениця школи
№ 30 (Ярмаркова площа – авт.) Чорна Ф., 15 років, після знущань і насильств була по-звірячому розстріляна в садку навпроти школи. Це сталося восени 1941 року». «Акт № 40 складено 21.11.44 р. Свідок Лавренюк. Вул. Московська, 11 – 23 жовтня 1941 року був повішаний у будинку № 115 по вулиці Московській Володарський Борис, 14 років». Для вцілілих був організований «навчально-виховний процес». Батьків ознайомили з підписаним Алексяну наказом № 22 від 28 жовтня 1941 року «Про стягнення плати за навчання», де говорилося: «15 німецьких марок Р.К.К.З (окупаційні марки – авт.) або 15 руб. на рік із кожного працездатного глави сімейства… Стаття 3. Плата може стягуватися як грішми, так і натурою – зерном або іншими продуктами». У романі «Купіль на площі» очевидця подій С. Поліщука живописується тодішня освіта: «Майже весь перший рік свого навчання – він, втім, і тривав лише два місяці, я повторюю, майже весь цей перший рік ми займалися тим, що на всіх уроках заклеювали в наших старих підручниках (радянських – авт.) – нових же не було – окремі слова або навіть цілі абзаци тексту. Набагато веселіше заклеювати абзаци тексту, ніж їх вивчати». Причому за таку подвижницьку працю багато хто одержував найвищу оцінку. Старі повоєнні педагоги розповідали, що діти, які відучилися при окупації, мали нульові знання. Втім, С. Поліщукові нічого було розповісти про другий рік ударного навчання: «Ближче до сорок третього року прокочувалася страшна чутка, що дітей відвозитимуть до Німеччини... діти, як миші по своїх нірках, розбігалися по домівках, і тижнями занять взагалі не було». І це в 1-й так званій теоретичній гімназії.
Для більш ніж низької постановки навчальної справи при окупантах були об'єктивні причини – відсутність нових підручників, евакуація або винищування вчителів. Але головна причина вбачається в тому, що румунській правлячій кліці не потрібно було готувати місцевих дітей до вищої освіти. Навіть убогі румунські ліцеї з викладанням російською мовою допускалися як тимчасові саме через прелімінарність окупації.
20 листопада 1943 року так звана Піддирекція освіти одержала наказ: «Усі початкові та середні школи Трансністрії, крім румунських (підкреслено нами – авт.), закриваються до нових розпоряджень. Викладацький склад направити в розпорядження районів і сіл». В Одесі такого не сталося, але можна сміливо припускати, що тимчасово, до «остаточної перемоги».
Валерій НЕТРЕБСЬКИЙ, краєзнавець;
Валерій ШЕРСТОБІТОВ, член НСЖУ
