Свою руку до пограбування Одеси доклав голова «трофейної комісії» генерал Василіу. До речі, після його загибелі влітку 1942 року Міщанську (Заславського) вулицю окупанти перейменували на «Генерала Василіу». 25 червня того ж року вийшла «Настанова № 346900» румунського генштабу за підписом його начальника І. Штефлі «Про функції організацій, спеціалізованих на військових захопленнях і військових трофеях». Цікавим є підпункт, що стосувався одеських музеїв: «Бажано, щоб картини вивозилися разом із рамами. Якщо це неможливо, слід вирізати їх із рам бритвою».
Зрозуміло, бухарестські зломщики крали не тільки в міських музеях і квартирах одеситів.
Прискорена евакуація наших військ і блокада й облога, що їй передували, унеможливили вивезення колосальних товарно-матеріальних цінностей. Це третя за ліком, але чи не головна причина економічного «проспериті» при окупантах – зрозуміло, для строго обмеженого кола осіб.
У підготовленій групою одеських учених праці «Нарис історії міста-героя до 150-річчя від дня заснування» (відновленій торік зусиллями Всесвітнього клубу одеситів) говорилося: «Хабарництво було найпоширенішим явищем серед румунських чиновників. У місті було відкрито 100 хлібних крамниць і продуктових магазинів. У них продавалися переважно продукти, захоплені в Одесі».
Навіть відкрилася мережа «комісіонок», які, зрозуміло, торгували краденим.
А що ж сільське господарство краю? Незважаючи на перейменування колгоспів на «громадські двори», все залишалося по-старому, з тією лише різницею, що техніку було переважно вивезено на схід або знищено, а працездатних чоловіків призвано в армію. У спогадах Д. Стародинського знаходимо: «Стадо, приблизно три сотні голів рогатої худоби, уночі тримати було ніде. Усі приміщення ферми були зруйновані». На 80-90% поля при румунах не засівалися, чого за визначенням не було до війни навіть у найвідсталішому колгоспі. Зате окупанти відновили трудодні. Так, жителька області А.Ф. Мокан виробила за 1943 рік 330 трудоднів, при цьому заплатила: земельний податок – 99 марок, податок з городу – 72 марки, податок з корови – 30 марок, податок за культуру – 30 марок. На додачу вона віддала у вигляді натуральних податків: молока – 300 літрів, м'яса – 50 кг, яєць – 108 штук. Колгоспникам, чи то пак «громадськодвірцям», залишали 10% пшениці, а решта вивозилася до голодної Румунії.
Звідси панування натурального обміну на міських ринках, де крадене в одному місці мінялося на поцуплене в іншому.
Прелімінарний характер окупації призвів до того, що румуни, знищуючи євреїв і циган, просто «не встигли» взятися за інших.
Ідеолог Великої Румунії Н. Йорга стверджував ще до війни: «Одна Румунія зуміла створити сама, без стороннього впливу, свою державу, строго окреслену кордонами, що складається з однієї-єдиної раси». Втім, 27 листопада 1940 року Йоргу вбили за… недостатній націоналізм. У липні 1941 року Й. Антонеску, згідно з даними дослідника Ю. Фішера, «говорив про намір вигнати з Бессарабії й Буковини не тільки євреїв, але й український елемент».
Із захопленням Одеси програма повільно, але неухильно почала виконуватися – і не тільки в сенсі вигнання української та російської культури.
В 1943 році професор Бухарестського університету С. Мехедінец видав підручник, де було заявлено: «Румунія була фортецею, передовим форпостом Європи проти азійських племен». Дійшло до того, що нова влада оголосила про румунське походження Мазепи й декабристів.
Джерела розпалу окупації повідомляють, що в установах установили процентну норму для приймання «румунських і російських службовців».
Згідно з деякими даними, у Трансністрії за час окупації «розстріляли, повісили, спалили, замучили, погнали в гетто й у рабство 256101 дорослого і 22169 дітей». Сучасні дослідники збільшують цю цифру не менше, ніж у півтора раза, маючи на увазі, що в оточеній ворогом Одесі скупчилася величезна кількість біженців, які не зуміли врятуватися від окупантів.
Не можна залишити без уваги й затверджені Антонеску 26 січня 1943 року інструкції державному підсекретаріату з питань румунізації, колонізації й інвентаризації – про репатріацію румунського населення, яке перебувало на схід від Дністра й Бугу.
Пункт 5-й говорив: «Румуни, які були депортовані раніше на схід від Бугу, можуть бути репатрійовані після серйозної перевірки, але до Трансністрії, де вони мають заснувати румунські села». Це тільки одне з положень підсумкового документа, підготовленого в результаті дворічної роботи Центрального інституту статистики Румунії на чолі з директором С. Мануїлу. Цей пан ще 15 жовтня 1941 р. вручив Й. Антонеску спеціальний меморандум з питань етнічного чищення так званих румунських територій шляхом переселення слов'янського, насамперед українського, населення на схід.
У 1943 р. роботу над планом примусового переселення етнічних українців було завершено. Лише військова поразка Німеччини під Курськом і відступ її союзників, зокрема й Румунії, на захід унеможливили реалізацію цих злочинних намірів.
Прелімінарність мислення була властива правлячій у Румунії банді до останнього дня її буття. Ю. Фішер пише: «Румунські політичні лідери відомі своєю спритністю й хитрістю… Вони вловлювали найменші зміни ситуації й, поки не пізно, стрибали на підніжку останнього, потрібного вагона».
Після «Молебню про Сталінград» 7 лютого 1943 року в Бухаресті почався процес протверезіння…
Великий румунський поет Тудор Аргезі (Йон Теодореску), кинутий режимом Антонеску в концтабір, писав: «Протягом трьох вирішальних днів серпня 1944 року бухарестські газети очікували фінальної розв'язки біля телефона, маючи напоготові в друкарській машині дві свинцеві форми. На одній з них стояла прокламація з заголовком великими літерами – «Хай живе Сталін!», на іншій – «Хай живе Гітлер!».
А оспівувачам окупації – супермодним публіцистам – хочеться нагадати: «Хто не хоче годувати свою армію, годуватиме чужу».
і ті, хто хвалить окупантів, можуть, на свою голову, дочекатися нових.
Валерій НЕТРЕБСЬКИЙ, краєзнавець; Валерій ШЕРСТОБІТОВ, член НСЖУ
