Вчора ми відзначили 98-му річницю трагедії під Крутами. Про ці події чимало написано: це й поетичні присвяти, і мемуари, й інші публікації, в яких знаходимо різні оцінки того, що сталося тієї січневої днини 1918 року. Але в будь-якому разі ці події залишаться в національній пам’яті і як взірець героїзму для нащадків, і як засторога проти безтурботності перед загрозою для країни.

Учасники подій під Крутами 29 січня 1918 року боронили свою землю, захищали проголошену 22 січня того ж року IV Універсалом Центральної Ради незалежну Україну. 

Молода держава народжувалася в буремні дні революції, що почалася 1917 року. Постійні зміни, неспокій надавали панорамі українського життя строкатості. В суспільстві одночасно проявлялися як великі людські чесноти, так і підла ницість. З одного боку – справжній вияв ентузіазму, мужності, жертовності, розуму, стійкості, віри та любові, а з іншого – самолюбство, фальш, амбіції, депресія, підступність, слабодухість.

Проголошення IV Універсалу регулярне військо, втомлене тривалою війною та розпропаговане більшовиками, сприйняло переважно з байдужістю, а подеколи навіть вороже. Такі настрої серед військовиків, дислокованих у Києві, додавали тривоги, породжували непевність. У цій складній ситуації національно свідоме студентство виступило ініціатором створення організаційного комітету, який узяв на себе обов’язок створити збройні сили для захисту молодої української держави.

У відозві, поширеній через пресу, зазначалося: надії на українські полки регулярного війська – замалі, отже треба братися до зброї добровольцям. Таким чином почали формувати Український студентський січовий курінь. Передбачалося, що молоді люди охоронятимуть приміщення Центральної Ради. Але оскільки червоні війська наближалися до Києва, курінь відправили на фронт.

Дещо раніше, у грудні 1917-го, для оборони залізничного вузла Бахмач було відправлено старшокурсників Першої імені Богдана Хмельницького юнацької старшинської школи. 23 грудня сотник А. Гончаренко (родом із Лохвиці на Полтавщині) і 20 старшин із молодими вояками прибули на станцію. Ситуація, в якій невдовзі опинився сотник Гончаренко, видалася надзвичайно тяжкою. З півночі вже йшли на Україну червоні, а в самому Бахмачі майже дві тисячі залізничників перебували під впливом більшовицької агітації, відверто саботували розпорядження української адміністрації. На допомогу з Києва певної надії не було. 

Безпосередньо на Бахмач наступали війська під командуванням революційно налаштованого колишнього офіцера царської армії Муравйова. Під натиском значно більшої військової потуги курсанти полишили Бахмач і відступили до станції Крути. Тут 27 січня 1918 року вони зустрілися з юними добровольцями Українського студентського січового куреня – це щонайбільше 130 багнетів під командуванням старшини Омельченка.

Загалом кількатисячному московському війську протистояли близько 600 керованих 20 старшинами необстріляних київських курсантів і студентів, які мали одну гармату під орудою сотника Лощенка. Вони зайняли трикілометрову лінію оборони. 29 січня вранці червоні розпочали наступ. Коли вони наблизилися на відстань пострілу, українці зустріли їх щільним вогнем. Маючи більше сил і змоги для маневру, червоні зробили кілька спроб обійти оборонців із флангу, але українські командири вчасно ввели в бій резервну сотню і ворогові не вдалося поламати оборону. 

Так протрималися до вечора. Щоб не потрапити в оточення, слід було відходити. Першим одержав наказ полишити поле бою Студентський січовий курінь. Потім – друга сотня, за нею третя й четверта сотні юнацької школи. Резервна сотня прикривала відступ.

Але ворог, скориставшись перевагою в живій силі, почав оточувати українські частини. Розуміючи безвихідність свого становища й не бажаючи здаватися в полон, бійці Студентського куреня пішли в багнетну атаку і були майже всі знищені. 27 студентів і гімназистів, що опинилися в полоні, були розстріляні.

Кілька бійців, яким вдалося врятуватися, вночі розібрали залізничну колію, чим іще на якийсь час затримали наступ червоних. 

Двадцять вісім вояків із тих, що загинули під Крутами, були перепоховані в Києві на Аскольдовій могилі.

У тисячах сердець озвалися слова, мовлені на похороні головою Центральної Ради Михайлом Грушевським: «Стримайте ваші сльози! Ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні».