Михайло Сергійович Грушевський народився 17 вересня 1866 року на Холмщині (нині територія Польщі) в родині шанувальників українства. Після закінчення вишу працював у Львівському університеті завідувачем кафедри української історії. Він перший із науковців розробив теорію етногенези українського народу. З 1906 року діяльність М. Грушевського стала все більше переноситися на Велику Україну, до Києва. З початком світової війни він переїжджає за кордон. Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 року знову покликала М. Грушевського в Україну.
Про славного сина українського народу, вченого та політика написано сотні праць. Проте період останнього десятиріччя його життя (1924 – 1934 рр.) досліджений найменше. На перший погляд може видатися парадоксальним, що найближчий до нас час є найневисвітленішим і криє в собі чимало «білих плям». Як на мене, то причина полягає не тільки в кривавих репресіях у добу сталінізму, а і в нащадках комуністичної номенклатури, які й зараз подекуди залишаються при владі. Прийняті Верховною Радою закони про «декомунізацію» українського суспільства дозволяють відкрити архіви КДБ і дослідники вже можуть ними користуватися. Впевнений, що вже невдовзі ми побачимо нові дослідження про українську національну ідею в творчості Михайла Грушевського.
Палітра наукових інтересів Грушевського надзвичайно багата: історія Київської Русі, соціально-економічний розвиток і політичне становище України, етносоціальні проблеми української літератури, соціології, народознавства, фольклору. Такі широкі за діапазоном і глибокі за змістом дослідження допомогли Михайлу Грушевському подати історію українського народу як неперервний еволюційний процес. Створення вченим фундаментальної історії України мало не лише наукове значення, а й було великим громадянським подвигом, оскільки Україну на той час ділили між собою сусіди, які не визнавали за українським народом права на існування, права на свою мову й літературу. На початку 20-х років М. Грушевський редагував часопис «Борітеся – поборете», в якому продовжував підтримувати погляди Шевченка, Антоновича, Драгоманова, Костомарова, Івана Франка, і за це він піддавався критиці істориків-марксистів.
Ідея національно-патріотичної автономії була спочатку основою політичних поглядів Грушевського. Україна, вважав він, має стати демократичною республікою, в якій були б гарантовані свободи: слова, зібрань і спілок, совісті, а також загальне рівне, пряме виборче право. В 20-х роках Грушевський дотримувався гасла мононаціональної держави – без комуністичної ідеології. Він пропагував ідею суверенності трудового українського народу, боротьбу проти всякої експлуатації. Грушевський виступав проти ідей більшовицької партії, називаючи своїм ідеалом «федералізацію соціалістичних республік Європи». Шлях України в Європу був мрією вченого і політика.
Наприкінці 1923 року М. Грушевський був обраний членом Української Академії наук і, одержавши дозвіл, у березні 1924 повернувся в Україну, до Києва. Доля повела відлік його останнього десятиліття. Ціною величезних моральних і фізичних зусиль вченому вдалося витримати боротьбу на два фронти, не поступитися принципами, чесно служити українській ідеї. Та сили не були рівні. Наприкінці 1920-х рр. зміцнення більшовицької системи і офіційної ідеології дозволило керівництву республіки відкинути умовності й розпочати відкриту атаку на визначного представника національної інтелігенції.
Останнє десятиліття життя Михайла Грушевського постає складним, сповненим виснажливою боротьбою за право творити, зберігати вірність українській національній ідеї. Цей період його життєвого шляху розпадається на дві майже рівні частини. Перша починається від його повернення на батьківщину у 1924 р. Заманливі непівські горизонти, національне відродження, що сходило паростками українізації, потреби продовження наукової праці, перше радянське п’ятиріччя (1924–1929 рр.) – на цьому тлі відбувалося нове творче піднесення історика, його школи, далі формулювалася українська ідея.
Десь у 1929 році в республіці впроваджується командно-адміністративна система більшовицького керівництва. Грушевському інкримінують створення «Українського національного центру» і він отримує вигнання до Москви. Для ідейного розгрому вченого та його школи були кинуті зміцнілі кадри марксистів-істориків, преса, офіційні установи. Наукова і політична діяльність вченого дістала оцінки, які на десятиліття стали невід’ємними атрибутами його характеристики: «нацдемівець», «буржуазно-націоналістичний фальсифікатор історії», «монументальний жрець зоологічного націоналізму», «націонал-фашист». Була сфабрикована справа «Українського національного центру». На нього впали репресії – арешт, допити, «визнання» вини.
Останні роки життя і діяльності М.С. Грушевського, після арешту 1931 року і до смерті 1934-го, залишаються однією з найзагадковіших сторінок його біографії.
Величезна творча спадщина Михайла Грушевського лише нещодавно стала доступною широкому загалу читачів нашої країни. Упродовж десятиріч культу та «застою» зовсім нечисленні, фактично поодинокі примірники збережених від фізичного знищення друкованих праць Грушевського перебували на режимі спеціальної охорони серед архівних фондів окремих наукових бібліотек Радянського Союзу, включаючи УРСР. Після проголошення незалежності України справи пішли на краще. Уже перевидано багатотомну «Історію України-Руси», розпочато публікацію 50-томника його творів.
Уважно вчитуючись у сторінки його праць, ми знаходимо методологічні засади української національної ідеї, бачимо Грушевського творцем, захисником державності, народу, його свободи, констатуємо його вищий рівень самоусвідомлення, ознаки інтелектуальної зрілості, здатності впливати на формування позитивного міжнародного клімату.
Після жовтневого перевороту 1917-го М.С. Грушевський виступав апостолом української національної ідеї, закликав до згуртування українського народу в кризові моменти.
