Дев’ятого лютого минуло сто років від дня підписання сепаратного мирного договору між Українською Народною Республікою і Центральноєвропейськими державами в Брест-Литовську. Так сталося, що з перших днів свого існування УНР потрапила до епіцентру світової політики й стала одним з найбільш привабливих об’єктів міжнародної дипломатії. Почавши в Брест-Литовську переговори, європейські держави звернулися безпосередньо до керівництва нових національно-державних і територіально-адміністративних утворень на території Росії, у тому числі й УНР, із пропозицією направити своїх представників для участі в Брестській конференції. Центральна Рада і Генеральний Секретаріат, які на той час неодноразово заявляли про намір здійснювати міжнародні відносини самостійно, а не за посередництва Радянської Росії, позитивно відреагували на ініціативи, що виходили з Бреста. Однак остаточне рішення далося нелегко. Німецький генерал Гофман казав українським делегатам, що коли вони хочуть мати формальне право укласти мир незалежно вид того, чи укладе його Радянська Росія, то український уряд має проголосити повну незалежність Української Республіки.
Проголошення Української Народної Республіки «самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу» і стало надзвичайно важливою віхою у створенні національної держави. Одним із положень IV Універсалу новому урядові УНР – Раді народних міністрів – пропонувалося в першочерговому порядку «з цього дня вести вже розпочаті переговори про мир з Центральними державами цілком самостійно і довести їх до кінця, незважаючи на жодні завади з боку будь-яких інших частин колишньої Російської імперії, й укласти мир…».
До Брест-Литовська вирушила нова українська делегація, яку очолив Олександр Севрюк. Дев’ятого лютого 1918 року між урядом Української Народної Республіки й Центральними державами був підписаний Брестський мир – перший мирний договір у світовій війні. Було визначено західні кордони й принципи виведення іноземних військ з території незалежної України. Радянська Росія в Бресті зобов’язувалася примиритися з Українською державою, а її війська повинні були залишити територію УНР. Австро-Угорщина також взяла на себе зобов’язання створити автономну Українську область у Східній Галичині. А стосовно кордону УНР із Польщею, то його повинна була пізніше встановити змішана комісія «згідно з етнографічними відносинами і з оглядом на бажання населення». На відміну від укладеного пізніше (3 березня 1918 року) мирного договору з більшовицькою Росією, договір між Україною і Четверним Союзом не містив у собі пунктів принизливих або важких для УНР. Сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитку, заподіяного війною, обмінювалися військовополоненими й зобов’язувалися відновити економічні відносини.
Одеса: час змін
Поки йшли переговори, австро-угорські й німецькі війська методично рухалися на схід. Підходили вони й до Одеси. Одеса ж у цей період пережила справжній калейдоскоп зміни влади. Часом у місті одночасно були присутні військовослужбовці кількох держав, а щоб потрапити з району в район, потрібно було проходити через «внутрішні» митниці й прикордонників! В Одесі прослідковується одна закономірність – фактично завжди місто переходило з рук у руки без бою, з якимись оперетковими пострілами, безладною втечею старої влади й урочистим ходом нової. Складається враження, що жителі Одеси були абсолютно індиферентні до політичних амбіцій будь-якого забарвлення, хоч імпортного англо-французького, хоч вітчизняного більшовицького, національного, «учредилівського», монархічного тощо. Одесити зустріли й Жовтневу революцію не політичними баталіями, а конкретними парі, що укладалися на великі суми, про тривалість влади нових правителів Росії. Показово ситуацію в нашому місті відображає публікація за січень 1918 року в «Одесских новостях» – прохання власників публічних домів з Середньої вулиці до Одеської Ради робочих депутатів. Ці «граждане-владельцы веселых домов» просили за певні пільги для членів Ради «предоставления патрулей к их заведениям для ограждения сих последних от возможных со стороны клиентов эксцессов». З початком січневого повстання в Одесі виром революції на поверхню викидає величезну кількість темних і екстраординарних особистостей. Одеську революцію професійним революціонерам допомагають «делать» і відверті бандити-кримінальники. Мойсей Вінницький, або Мішка Япончик, саме в цей час знайомиться з бессарабським бандитом Григорієм Котовським. Разом вони ще наприкінці 1917 року влаштовують своєрідну анархічну республіку на Молдаванці, що не підкорялася емісарам Центральної Ради. З початком січня 1918 року революціонери Япончика й Котовського роблять стрімкий кидок на ворожі частини, які розквартирувалися в публічному домі Айзенберга на Дворянській, де видають експлуатованим товаришам жінкам одноразову допомогу в розмірі 500 рублів, а співчуваючим революції трудівницям найдавнішої професії дозволено не залишати будинку борделя, тимчасово перетвореного на штаб революційної анархії. Там же бандити створюють свій маніфест, який уже 2 лютого публікується в газеті «Одесская почта»: «Мы, группа профессиональных воров, также проливали кровь в печальные январские дни, идя рука об руку с товарищами матросами и рабочими против гайдамаков. Мы тоже имеем право носить звание граждан Российской республики!». Нова революційна влада була у своїх перших діях неоригінальною: так само, як і інші революціонери, вони одразу оголосили націоналізованими винні склади. Для захисту складів одеському Раднаркому довелося поставити кулеметників, які дали кілька черг по озлобленій юрбі. Така плата «героям революції» явно не припала до душі, і бандити з анархістами на чолі з Япончиком ідуть у відкриту опозицію до більшовиків, яких очолив Михайло Муравйов. Григорій Котовський же своєю чергою збирає загін із колишніх кримінальників, анархістів, який називає «Особым партизанским отрядом Одесской Советской Армии».
Та й на території сучасної Одещини було неспокійно. Що не волость – то окрема республіка. Треба було вибудовувати вертикаль влади, а як це робити і з ким – ніхто не уявляв. Деякі навіть гроші свої сталі друкувати на горілчаних етикетках. Так регіонові ще належало пережити червоний терор, денікінщину, розгул бандитизму й остаточне встановлення Радянської влади.
Безумовно, перша широкомасштабна зовнішньополітична акція Української Народної Республіки – участь у Брестській мирній конференції – ознаменувалася перетворенням щойно відродженої національної держави у повноправний суб’єкт міжнародних відносин із практично миттєвим європейським визнанням.
Фото з мережі Інтернет
