Дуже симпатичний цей Бавбеков

Сторінки з фронтового щоденника І.В. Лобановського

…Трагедія виселення кримських татар у 1944 році, про сімдесят четверту річницю якої ми цими днями згадуємо з сумом і болем, не залишилась свого часу й поза увагою Фронтовика Івана Васильовича Лобановського, який заповів нам, одеситам, у спадок свій безцінний фронтовий щоденник. Звернімось до сторінок щоденника артилерійського офіцера.

«7 листопада 1942 року. Німці штур­мують Сталінград. Небезпека - смертельна, але стоїмо. Новий пожилець нашої землянки - лейтенант Бавбеков, кримський татарин, каже, що бійці всіх національностей одного прагнуть. Дуже симпатичний цей Бавбеков, щойно призначений заступником командира нашої другої батареї. Родом він з села Теберта Бахчисарайського району в Криму, закінчив інститут радянського будівництва і був завідуючим відділом у райвиконкомі. Так тепло говорить про свою дружину Шефіку Османівну, про дітей, мріє,що скоро зустрінеться з ними.»

«15 квітня 1944 року. Я радий, що в оперативних зведеннях про хід визволення Криму, в бойових донесеннях, та й на газетних сторінках залишиться в історії Великої Вітчизняної пам’ять про наш перший дивізіон».

«25 квітня 1944 року. Якщо є по-справжньому щасливі люди на світі, то вони мають такий вигляд, як мав старший лейтенант Бавбеков, коли я побачив його опівдні. «Дорогий! - обняв він мене, сяючи, і зазирнув у вічі. - Живі мої! Шефіка, діти.

Вчора Куликов дозволив мені відлучитися на кілька годин. Ми побачились, посиділи, погомоніли. Дружину командира Червоної Армії, радянського працівника окупанти і їхні попихачі не милували. Але моя сім’я все знесла, вижила, дочекалася нашого повернення. Ех, дожити б до Перемоги!..». Я потиснув руку Бекиру Бавбековичу, зморшки на його обличчі розправилися, іній сивини на голові, здалось мені, зник”.

«20 травня 1944 року. Наша 387 дивізія, яка здобула за Кримську операцію найменування Перекопської, включена до складу Окремої Приморської армії, що переведена в резерв Ставки Верховного Головнокомандування із завданням - охороняти все узбережжя Кримського півострова. 949-й артполк розквартировано в татарському селі Карачі. Тут я ненароком зустрів давнього друга лейтенанта Белякова, принагідно розповів йому про радощі Бавбекова - вже начальника штабу нашого дивізіону.

І раптом 19 травня прибігає до мене схвильований Микола Беляков і запитує: «Іване, ти чув, у нас навіщось затребували на весь день «студебеккери»?  Особісти скрізь метушаться». Я знизав плечима, бо й справді нічого не знав. Вирішив з’ясувати в Бавбекова. Адже його обов’язок - дати наказ, щоб машини вирушили, якщо дійсно їх затребували.

Старшого лейтенанта Бавбекова я застав цілковито розгубленим, стривоженим. Він уже наказав посадити водіїв у кабіни важких автомашин. До кабін залізли також прибулі з Москви працівники народного комісаріату державної безпеки. На колінах кожного з них лежали віддруковані списки.

«Студебеккери» роз’їхалися вулицями села. Заходячи до будинків кримських татар, працівники держбезпеки оголошували: «Ваша сім’я підлягає негайному виселенню. Даємо десять хвилин. Не захочете зібратися, поїдете в чому стоїте. Все!».

Я бачив, що кримських татар виселяють усіх підряд, звинувативши в  тому, що співробітничали з фашистськими окупантами. Бавбеков ходив по штабній кімнаті, у відчаї обхопивши голову руками. Я не міг залишити друга насамоті з бідою.

Увечері Бавбеков звернувся до командира полку з проханням відпустити його до ранку, він хоче поїхати додому, в Теберту. Підполковник Морозов співчутливо подивився на старшого лейтенанта, запитав, неначе прочитавши думки Бавбекова: «А що це дасть? Ви ж знаєте, нічого не допоможе». Настала мовчанка. Потім Морозов додав: «Гаразд, їдьте, тільки не накойте дурниць».

«Давай поїду з тобою, - запропонував я Бекиру. - Разом буде веселіше». Промовив слово «веселіше» і тут же аж з’їжився. Які веселощі?! Горе звалилося на Бавбекова.

Ми з’їздили в село Теберту, під Бахчисарай. Але краще б не їздили. Вавбеков зайшов у відчинену навстіж хвіртку, піднявся на ганок і крізь так само відчинені сінешні двері побачив покинуте житло з неторкнутими постелями, посудом на столі, взуттям біля порога - дорослим, жінчиним і дитячим. «Не може бути! - закричав Бекир у відчаї. - Це непорозуміння, страшна помилка. Я доб’юся їхнього повернення!».

У той час усі ми ненавиділи і таврували презирством тих, хто співробітничав з фашистськими окупантами, схвалювали, коли їх карали за законом. Але зараз я подумав одне: весь народ суцільно не може бути винним... Після повернення в Карачі я залишився ночувати у Бавбекова. Але до ранку не склепив повік, усе мізкував, шукав пояснення тому, що сталося. І не знаходив».

«8 червня 1944 року. Через два тижні Бекира Вавбекова відкликали у розпорядження штабу армії. Більше про його подальшу долю нічого не чув».

***Трохи згодом автор щоденника дізнався, що всі фронтовики-кримські татари теж у 1944 році бути відкликані з фронту і відправлені на спецпоселення.

Що б сьогодні сказав Лобановський, знову зіткнувшись з тим, як поневіряються кримські татари, але вже у Криму, тимчасово окупованому путінською ордою? Окупанти влаштовують пекло на землі корінного народу, не гребуючи ніякими шовіністичними діями Росії, аби зробити нестерпним його проживання там і витиснути світ-заочі. Однак Україна ніколи не залишить напризволяще своїх громадян - кримських татар, серед яких є і нащадки Бекира Бавбекова - бойового друга Івана Лобановського!

Підготував публікацію Борис Дубров, літературний редактор видання фронтового щоденника. І.В. Лобановського в Одесі 2003 року

 

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті