Лекційний тріумф Олександра Грушевського

75 років тому у Верхньо-Ір­тиш­­ській сільській лікарні (Казах­стан) помер політичний засланець – визначний український вчений Олександр Сергійович Грушевський. Його науковий спадок вражає своїм діапазоном, енциклопедичністю, різнобічністю зацікавлень. Вченому належить близько 150 наукових праць, серед яких – дослідження з історії України, історіографії, етнографії, народознавства, фольклористики, рідної літератури. Олександр Грушевський був до того ж, виявляється, одним із розробників концептуальних основ розвитку архівної та бібліотечної справи в Україні. Яку людину та особистість ми втратили! У життєпису вченого відкриємо його одеську сторінку.

До нашого міста випускник Київського університету потрапив завдяки клопотанню старшого брата перед одеськими науковцями. А Михайло Сергійович працював з 1894 року у Львові, очолював кафедру всесвітньої історії у місцевому університеті. Патріотично налаштовані одеські викладачі 1901 року обрали галицького вченого членом Одеського товариства історії та старожитностей. Під час відвідин нашого міста року 1902-го та 1905-го він познайомився з професорами Новоросійського університету О. Маркевичем та І. Лінниченком. В одеських часописах ліберального спрямування раз-по-раз друкувалися позитивні відгуки про наукову та громадську діяльність М. С. Грушевського у Львові.

Старший брат запевнив молодшого, що в Одесі йому буде добре. Новоспечений вчений ступив на чорноморську землю листопадового дня 1906 року, став працювати приват-доцентом кафедри російської історії історико-філологічного факультету, але, щиро кажучи, він читав історію України, починаючи від раннього Середньовіччя, а також провадив практичні заняття зі свого предмету, навчав студентів аналізувати джерела. А вони свідчили: наша історія – то кривава історія. Якщо у ранньому Середньовіччі Україна-Русь була успішною державою, то уже у XIII-XIV століттях її  подніпровські та чорноморські землі стають ареною загарбань.

Історичні джерела XIV-XV століть уже свідчили: життя налагоджувалося. Хоч і під зверхністю литовських та польських князів, татарських мурз.

Після занять в університеті Олександр Сергійович виходив подихати морем. Скрізь господарювала осінь. Море ще спокійно ворушилося. В порту вивантажували вугілля. Крани, лебідки, бочки ледь могли впоратися з вантажем. Ледве встигав і величезний натовп вантажників, зносячи чорне золото у корзинах і на носилках.

Те ж саме з бавовною. Її довозили з Алек­сандрії. Бавовну, спостеріг Грушевський, звантажували щодня і дуже багато.

Скрадався вечір. Тьмяно замиготіли в різних кінцях порту вогні. Затихала робота. Спо­рож­ніла набережна. Подав голос сигнальний дзвін. Заговорила тріскачка сторожа. Озвався сторожовий пес, забігав біля вугільного складу.

З берегової темряви вийшов зарослий до очей безхатько.

– Милостивий пане, дайте на хату!

Олександр Сергійович уже знав – так просять на нічліг. Він дістав з кишені монети, поклав у простягнуту чорну руку.

– Хай Вам Бог помагає.

Безхатько, окрилений щедрістю пана, підбігає до інших перехожих.

– Геть, п’янице! – чується лайка.

Безхатько вклоняється Грушев­ському і йде до нічліжки, де йому дадуть матрац, чогось поїсти, і він втамує хоч би до світанку усю свою гіркоту і біль.

Вечір налаштовував на роздуми. Завтра студенти можуть запитати: звідки взявся Хаджибей? Татари збудували? Якщо вірити історичним документам – то українці. В часи панування великого литовського князя Вітовта. Документи збереглися. Вони повідали...

Власник маєтку поблизу Вінниці шляхтич Борис Коцюба керував будівництвом захисних споруд в українському степу за наказом литовських зверхників. Справи просувалися добре. Аби заохотити українця за вірну службу, йому було дано право набирати майстровитих людей і будувати на чорноморському узбережжі пристані. Земля українська родюча, можна вирощувати хлібні злаки і продавати за море. Усім добре – господареві пристані, князеві. Так виникла Коцюбієва пристань. А довкола селився збіглий від князівських здирників люд, він став вільним. І заробляв гроші. Історія нам залишила документальне підтвердження того, що 1415 року Коцюбієва пристань існувала.

Так, так... Студент Михайло Слабченко може запитати. Або Клепацький, або Гордієвський. Либонь, Україна буде колись пишатися ними... 

...Зима в Одесі коротка. А часу для розмірковування узимку більше. Олександр Сергійович дійшов такої думки, що читати курс лекцій з історії України російською мовою дуже незручно.  Потрібно часто звертатися до першоджерел, цитувати. Якщо цитати перекладати – втрачається достовірність. Він радиться з деканом Ернстом фон Штерном. Той сказав, що зробить вигляд, нібито нічого не знає, і махнув рукою.

Березень 1907-го. Вільно і невимушено звучить мова українська на лекціях з історії Великого князівства Литовського – уперше в педагогічній практиці вищої школи Російської імперії...

Студенти зустрічають ці лекції із захопленням. Цей настрій вихлюпнувся на вулиці міста. Лектор став популярний серед широких кіл інтелігенції. Однак у лютому 1908 року лекційний тріумф української мови закінчився. Інформація про мову лекцій тридцятирічного викладача дійшла до попечителя Одеського навчального округу. Він завимагав пояснень у декана Ернста фон Штерна. Фон Штерн дуже поважав Олександра Сергійовича і зробив усе можливе для пом’якшення долі підлеглого, подавши все як незумисне порушення встановлених правил вищої школи у Російській імперії. Олександр Сергійович також пояснював свої дії тим, що більшість текстів, які залишив нам час загарбань та утисків, написані українською мовою.

У травні 1908 року галузеве Мініс­терство обмежилося лише доганою і попередженням, що у разі повторення чогось подібного викладача буде звільнено. Учений не став чекати остаточного присуду і поїхав до Москви.

В часи визвольної боротьби за незалежність Олександр Грушевський повертається до Києва. Він бере активну участь у заснуванні першого Українського народного університету. Восени 1917 року О. С. Грушевський очолив бібліотечно-архівний відділ при Департаменті мистецтв Генерального секретаріату освітніх справ Центральної Ради. При бібліотечно-архівному відділі була створена археографічна комісія для розробки теоретичних та практичних проблем архівознавства, наукова бібліотека, редакція спеціалізованого часопису «Пам’ятки». Олександр Сергійович заклав підвалини архівної реформи, що передбачала створення Національного архіву, губернських архівів та спеціалізованих комісій на периферії.

Планів у вченого було багато. На жаль, вони не були реалізовані. Національно-визвольний рух в Україні зазнав поразки. О. С. Грушевський так прикипів до своїх справ, що залишився працювати на більшовиків. Упродовж 1919-1930 рр. він директор комісії щодо складання історико-географічного словника українських земель, дійсний член Археографічної комісії Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН), Українського наукового товариства, друкувався на сторінках «Літературно-наукового вісника», часопису «Україна».

Та настав чорний день. О.С. Гру­шевського було репресовано. Зви­нувачення «в керівництві антирадянською українською націоналістич­­ною організацією» датовано 9 серпня 1938 року. Аж до березня 1939 року допитували вченого у київській в’язниці. Підсумком такого «розслідування» було покарання: «п’ять років заслання до Павлодара».

Офіційних даних про його смерть та місце поховання не знайдено. Реабілітований 1989 року.

Рубрика: 
Район: 
Выпуск: 

Схожі статті