Район було звільнено від німецько-фашистських загарбників 6 квітня. Кілька днів йшли запеклі бої за населені пункти тодішнього Гросулівського району – було знищено багато військової техніки, фашистських солдатів і офіцерів. Значними були й втрати наших воїнів – понад 200 чоловік полягли смертю хоробрих.
Тієї пам’ятної весни
Ось які спогади зафіксував про ті історичні дні учасник визволення району, голова ради ветеранів-однополчан 52-ї дивізії полковник у відставці Д.С.Балашов:
4-го квітня наша дивізія звільнила районний центр Цебрикове. Відкрилась можливість оточити противника, перехопити шляхи відступу у районі Веселого Кута. Було вирішено посадити піхоту на танки та машини і під покровом ночі проскочити німецькі заслони, щоб завдати раптового удару по важливому залізничному вузлу Веселий Кут, де, за даними нашої розвідки, скупчилась величезна кількість військ, техніки.
Фашисти не чекали такої ранньої нашої появи. Танки, підминаючи підводи, давлячи машини, на ходу стріляли з гармат і кулеметів. Батальйон капітана Семененка, перехопивши залізницю з північного сходу, обійшов станцію. Вона виявилася забитою ешелонами з військовою технікою, пораненими. Німці намагалися вивести ешелони, але на вихідній стрілці дорогу їм перекрив наш танк. Після двох його гарматних пострілів паровоз спалахнув, закривши вихід решті ешелонів.
5-го квітня дивізія звільняє Поплавку, 6-го наші батальйони вийшли на рубіж: зліва – Новопетрівка, Михайлівка, праворуч – Гросулове. Але подолати сходу розлитий від весняної повені Кучурган не вдалося. Німці, використовуючи цю водну перепону, організували оборону, чинили опір. Довелося зупинитися, підтягнути сили й техніку, підготувати переправляючі засоби.
Підрозділи 431-го стрілецького полку, які понесли в ході бою втрати, деякий час приводили себе в порядок, а потім частини дивізії звільняють хутір Орел, Тростянець, за ними Мале Плоське, Малаєшти. 11 квітня дивізія вийшла до Дністра…
Їх залишилось тільки троє
Нині у Великомихайлівському районі проживає троє ветеранів Другої Світової війни. Відважна медсестра Зоя Михайлівна Жалінська пройшла всю війну від Кавказу до Чехословаччини. В мирний час працювала лікарем-терапевтом у центральній районній лікарні. Володимир Іванович Труш розпочав свій бойовий шлях з України, зустрівши Перемогу в Західній Європі. Після закінчення війни спочатку трудився водієм, а потім вчителем і директором Великомихайлівського учбово-виробничого комбінату. Василя Федоровича Манжула мобілізували до війська наприкінці Другої світової, він брав участь у Яссо-Кишинівській операції, звільняв Румунію, Австрію… Додому повернувся аж у 1950 році. Чоловік має «золоті» руки – довгий час працював слюсарем у колгоспі, а згодом – токарем у райміжколгоспбуді.
– Сьогодні цим людям потрібно зовсім небагато – наша увага і турбота, – розповіла голова ради організації ветеранів Валентина Гамар. – Тому ми намагаємося відвідувати стареньких не лише у свята, а й просто так. Благо, що всі вони проживають у Великій Михайлівці. Буває, зайдеш до них, обіймешся, поспілкуєшся на різні теми – і вони просто щасливі! Крім цього, місцева влада не забуває підтримувати наших ветеранів як матеріально, так і у виконанні різних робіт по господарству. Для цього в районі і у Великомихайлівській громаді діє програма під назвою «Захист і турбота». Завдяки цьому і коштам державного бюджету у всіх будинках наших ветеранів зроблено якісні ремонти – комусь треба було привести до ладу всередині оселі, а комусь – замінити дах… Загалом, ми постійно тримаємо тісний зв’язок з нашими відважними земляками і в будь-який час готові прийти їм на допомогу у вирішенні тих чи інших питань.
Мені й самій неодноразово доводилося бувати у великомихайлівських ветеранів разом з Валентиною Гамар та головою місцевої громади Тетяною Жарською. З усього видно, що ці люди – часті й бажані гості в оселях стареньких. Їх впізнають навіть за голосом і завжди раді зустрічі. Тож можна впевнено сказати, що ветерани району – у надійних руках.
