Заспіваймо… А про що?

Тільки-но сонце сховається за обрій, і спеку змінює  вечірня прохолода, у дворі, на дитячому майданчику, збирається молодь. Жвавий гомін, сміх, шалений рок… І так - до глибокої ночі. А вранці на місці «тусовки» - недопалки, лушпиння, пляшки з-під пива, вина, мінералки. Дивишся на цей непотріб і думаєш, що, мабуть, праві іноземні дослідники, які дійшли висновку, що в Україні половина молоді в сімнадцятирічному віці регулярно вживає алкоголь. А починають прилучати до нього з дев’яти – десяти років.

Виникає питання: чому? Можна назвати чимало причин, але я хочу звернути увагу лише на одну з них. Це – зомбування юнаків і дівчат численними  радіостанціями, що наповнюють ефір пісенною продукцією. А вона частенько, як  то кажуть – ні уму, ні серцю. Ці творіння, як правило, тримаються на мелодії – цугикальці типу: тікай, тікай бо заріжу. І головним інструментом, що затьмарює інші, є барабан. Він щедро відбиває своє «бум, бум, бум» в такт  дриганню, що не спонукає замислюватися над тим, під які слова ти викидаєш колінця. А співак чи співачка на повні легені віщує:

Мені по барабану, шо ти така (такий),

Вам бара – ба, вам бара – ба, вам бара – ба…

І молодь під цей галас «відривається» на повну. А в іншій пісні їй дають вже таку пораду:

Життя, як казка:

Хочеш – живи,

А не хочеш – будь ласка…

А як пісенна «реклама» під гуркіт ударників закликає слухачів проводить вихідні? Та ось так:

Літав голий по хаті,

Показував дулі в вікно.

Бем, бем, бем – вихідний.

Потім співак повідомляє, що він дивився «по інтернету на голих баб».

А інший голос з надривом вигукує: «Я вип’ю тебе, як чарку».

Ну як тут дітлахам з іще не сформованим світоглядом не піти під налигач такої пропозиції? І, звісно, для сміливості треба хильнуть якогось  пійла, що затьмарює розум, або нанюхатися якоїсь там гидоти. В тому разі, наприклад, і для того, щоб відповісти на запитання, донесене з радіоефірного розгулу: «Скажи мені какого, какого, какоого? Ой я яй, ой я яй, ой я яй… Або зробити зізнання вигуками радіосоліста: «Ти, ти все розумієш, ти, ти від мене шаленієш. Ти, ти, ти…»

Слухаєшь такі ось «шедеври» письменницької та композиторської творчості і мимохіть виникають питання: а чому на далекій і на ближній хвилях так рідко лунає голос Анатолія Солов’яненка, Дмитра Гнатюка, Ніни Матвієнко, Миколи Огренича, інших  талановитих, відомих всій планеті, виконавців української пісні? Чому численні радіостанції «годують» молодь тим музлітнепотрібом, який породжує розпусту, хамство, а то й агресію? Гадаю, над цим не завадило б замислитися і тим, хто надає ліцензії на радіомовлення, і тим, хто дбає про нову школу, і тим, хто через культуру формує підвалини національної ідеї нашої незалежної, демократичної, правової держави.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті