Пам’ять «Я, звичайно, повернуся…»

Концерт, що відбувся наприкінці липня в Палаці культури імені Лесі Українки, можна віднести до “одного з...”. З безлічі, що відбулися із сумного приводу – 25-річчя від дня кончини Володимира Висоцького.

За двадцять п'ять років – чверть століття! – виросло кілька поколінь, для яких це ім'я, і цей голос означають вже не те, що для шістдесятників – сімдесятників. Хто прийде в зал – лише старі шанувальники? І яким повинен бути концерт пам'яті такої багатогранної особистості?

Це був концерт бардівської пісні, а в залі були люди будь-якого віку, включаючи молодь. Барди – наші гості з Києва і з Москви. Любов Захарченко, яку колись помітив і оцінив Булат Окуджава, показала кілька (як прелюдію до великого сольного концерту) філософських і іронічних пісень, прочитала вірші. Михайло Барановський виконав власні твори і твори своїх колег. Так він на ділі доводив, що бардівська пісня жива, – тому що “дехто” її затято ховає.

Бардівська, або авторська, пісня і справді жива! І того вечора, довелось почути зі сцени і глибокі слова, і не обмежену “трьома акордами” музику. А окрасою програми – пісні самого Висоцького у виконанні Бориса Георгієвського.

Ще двадцять п'ять років тому, і багато пізніше, це було немислимо, – щоб хтось співав його пісні. І в цьому не було необхідності, тому що тоді ще звучав “з кожного вікна” його голос.

А зараз? Повернення Володимира Висоцького (хоча, насправді він і не відходив, просто “причаївся на час”), його творчості неминуче. І чи співає він сам (випущені, слава Богу, компакт-диски), чи виконують його пісні інші – вже не так важливо. Навіть – нехай будуть інші!

А Борису Георгієвському персонально, організаторам і учасникам концерту – спасибі. Повний зал і палкий прийом свідчать, що є альтернатива мас-культурі, що глядачі підуть!

Выпуск: 

Схожі статті