Під щасливою зіркою

Вродлива, з гордою поставою, розумними допитливими очима, Людмила Петрівна Братінова привертає до себе увагу з першої зустрічі. У неї навіть хода царствена. Головне, за що її поважають, – вона привітна до людей, з якими багато років живе в одному селі, чесно, безкомпромісно служачи їм, знаючи кожного в обличчя і на ім’я.

– Наша Людмила Петрівна – особистість, – говорять земляки і не уявляють Надеждівку без неї, без усієї дружної родини Братінових.

Сліди їхньої плідної діяльності помітні тут скрізь – куди не подивися. Це ж на наполегливу вимогу Людмили Петрівни красуня-церква – гордість надеждівців – нині вивищується саме на тому місці, яке вона відвоювала. Та й чудовий дизайн на прилеглій до церкви території, – знову ж плід її творчих пошуків. Це вона разом з чоловіком, Гнатом Васильовичем, генеральним директором ВАТ "Шампань України" привезли із Закарпаття зворушливу статую Божої Матері. Згодом установили два фонтанчики. А ще два великих фонтани б'ють влітку у центрі села. Вони теж на настійну вимогу Людмили тут з'явилися. Як і тисячі різноманітних квітів, які перетворюють з приходом весни і літа Надеждівку у своєрідний чудовий розарій.

Зелених зон у селі з кожним роком стає все більше. Ото вже справді, що своє 145-річчя Надеждівка у наступному році зустріне у всій своїй красі.

Де ж черпає силу ця сповнена світлих бажань і благородних устремлінь жінка – керівник численної, успішно діючої профспілкової організації ВАТ "Шампань України", мати, віддана дружина і друг, мудрий порадник чоловіка? Дуже просто відповіла на це Світлана Павалука – хранителька тутешнього сільського музею:

– У любові до людей і до життя.

Я згадала ці слова, коли слухала чудовий спів церковного хору, у якому чітко виділявся грудний оксамитовий голос Людмили – вона створила цей хор. Я бачила приведений до ладу цвинтар колишніх поселенців – бессарабських німців – у сусідньому селі Плоцьку. Всі 128 надгробних пам'ятників відновлено через багато років. І тепер родичі покійних можуть приїхати з далекої Німеччини і вклонитися їхньому праху. Це теж організувала Людмила Петрівна. І я була свідком того, як повчала вона одного разу ридаючу жінку, до якої охолов чоловік: "Ти ж вічно зі своїми свинями та качками. У брудному халаті і стоптаних капцях. Так? А ти візьми та гарно одягнися. Так-так, у будній день, та приготуй щось смачненьке, та приголуб чоловіка – здивуй його. Він же забув, яка ти насправді красуня!" Жінка не пішла – вона випурхнула, окрилена такою порадою з кабінету.

У цій сім’ї згодом справді все налагодилося: мудра порада виявилася вчасною.

Але до Людмили Петрівни зі своїми сімейними негараздами приходять швидше не як до керівника профспілкової організації, а тому, що сім’я Братінових для всіх – наочний приклад утвердження чудових відносин між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми.

Ні, не лукавила Людмила Петрівна, коли говорила, що народилася під щасливою зіркою. Із благословення улюбленої бабусі вона і заміж вийшла за Гната, і стала йому другом, порадником, опорою. У любові народилися діти – син, який сьогодні Гнату Васильовичу соратник і як виконавчий директор міцного господарства, і просто як доросла розумна людина з власною на все думкою. І – улюблена донька. Про свекруху Людмила відгукується як про дуже благородну жінку, яка навчила її непростої науки сімейних відносин і ведення домашнього господарства. Це у неї Людмила навчилася готувати у п'ятницю їжу, щоб вихідні справді зробити днями відпочинку, присвятивши їх чоловіку, дітям, онукам. Турботливого, уважного зятя вважає сином, а невістку – ідеалом доброти. Свати – наймиліші люди, обоє – лікарі від Бога. Отож, крім страшної, тепер вже 12-річної давнини дорожньої аварії, яка поставила чоловіка на півроку на милиці, – на сімейному небокраї Братінових, можна сказати, майже безхмарно.

– Мабуть, нам з Гнатом Васильовичем Бог допомагає, – говорить з впевненістю у цьому Людмила. – Бабуся мене трирічною за ручку до церкви привела, і я вдячна їй за це. Помисли чистіші, серцю спокійніше, добро хочеться творити.

У цьому щирому бажанні проявляються всі якості її цілеспрямованого характеру. Адже це вона привчила людей з користю для власного здоров'я проводити відпустку. Іноді ледве відриваючи їх від городу, кухні, нескінченних домашніх турбот, відправляє за путівками до санаторіїв, на курорти і будинки відпочинку до Криму, Моршина, Хмельницької області, Трускавця, Миргорода. 1000 путівок за час керівництва профорганізацією – це, звичайно для села, показник! У робочому кабінеті Людмили Петрівни зберігаються десятки альбомів – розповіді у фотознімках, привезених з місць відпочинку вдячними трактористами, доярками, виноградарями, будівельниками, фахівцями. Дехто їздив на відпочинок навіть родинами. Безкоштовно. Всі, хто оздоровлення потребував.

– Адже людям що треба? – І Братінова перераховує. – Постійна робота, стабільний заробіток, нормальні умови праці. Тоді і на душі спокійніше у людини.

І заради цього Людмила Петрівна, що називається, викладається на повну, знаходячи 100-відсоткову підтримку у Гната Васильовича. Євроїдальня на тракторній бригаді, сучасні кімнати відпочинку і упорядковані побутівки – на фермі і винзаводі, мотоцикли для фахівців. Тепер ось – капітальний ремонт 16-квартирного будинку. А скільки ще чудових планів у її неспокійній голівоньці! Але найбільше нині її бажання – спорудити в селі дитяче містечко – обов'язково з атракціонами-паровозиками і гойдалками-лебедями. Мабуть, права Ірина Олександрівна Біла – ще у недавньому минулому шановний сільський голова, сказавши про те, що їй доводилося чути від багатьох, і не лише жителів цього села: "Без Братінових сьогоднішньої Надеждівки не було б".

А мені згадуються знакові слова Людмили: "Жінці Богом вготовано бути чоловікові опорою, дітям – дороговказною зіркою. Решта – лише додається". Сказала їх не просто жінка. А нагороджена орденом святої великомучениці Катерини – визнання її безперечних заслуг перед Православною церквою, людьми. Перед Богом.

Район: 
Выпуск: 

Схожі статті