Коли поняття «честь» – не порожній звук

Тодішню і пізнішу радянську історіографію мало цікавив саме цей факт військового зіткнення двох країн, що існували на той час осібно: Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки та Української На­родної Республіки. По-перше, тому, що відображення і оцінка подібних історичних моментів не слугували основній ідеї більшовизму – створення на уламках Російської імперії наддержави з іншим соціально-економічним і політичним устроєм під назвою СРСР. А, по-друге, тому, що було аналогічних боїв у ті буремні роки на гігантських просторах від Чорного до Білого морів, від Уралу до Туркменістану чимало.

Для України ж, що разом з Польщею та Фінляндією вирішила, опираючись на теорію лідера більшовиків Володимира Ульянова-Леніна про право націй на самовизначення, розбудовувати незалежну державу, бій під Крутами мав певне стратегічне значення. Адже у підсумку він дав можливість керівництву УНР (у лавах котрого, між іншим, не було єдності думок, помислів, дій) виграти кілька днів і взяти участь у підписанні Брестського мирного договору. Хоча й це, і Акт Злуки, укладений між УНР та ЗУНР, лише ненадовго (власне, до 1920 року) подовжили незалежне існування Української Народної Республіки. Справедливими щодо цього видаються висновки авторитетного серед закордонного українства історика І. Лисяка-Рудницького: «Легенда, що її треба здати до архіву, це казка про «надчисленні полчища» ворогів, що під їх ударами буцімто завалилася українська державність. У дійсності інтервенційні московські армії під час першої та другої навали (зими 1917-1918 рр. та 1919-1920 рр.) були відносно малі. Кремль до літа 1919 року не диспонував великою регулярною армією. Совєтська експансія була здатна поширюватися на ті країни, що їх їхнє власне безголів’я робило з них легку здобич».

Чому ж на фоні і дрібних втрат і трагічної втрати незалежності та державності, у пам’яті народній закарбувався саме двобій під Крутами? Адже йому передували запеклі бої військ Муравйова з боку РРФСР та Петлюри з боку УНР під Полтавою, в районі Чернігова, на інших ділянках фронту. Українські військові формування, терплячи поразку за поразкою, зрештою просто розпорошилися на просторах між Бахмачем, Черніговим та Полтавою. Ніхто не намагався об’єднати їх в одне ціле, визначити тактику дій, поставити чітко окреслені завдання.

В умовах загальної розгубленості, а подекуди й паніки, Центральна Рада та її військове керівництво спромоглися лише сформувати військовий підрозділ (до 600 чоловік) з офіцерів і юнкерів Першої Української військової школи, Першої сотні студентського куреня та кількох десятків чоловік вільного козацтва й офіцерів – добровольців. Перед ним стояло завдання максимально затримати противника на останньому рубежі – за сто з лишком кілометрів від Києва, у районі залізничної станції Крути.

Більшість з ополченців-добровільців, – а були серед офіцерів і молодших військових командирів учасники боїв на фронтах Першої світової війни, в тім числі й Георгіївські кавалери, – знали на що йдуть. Вони усвідомлювали, що допевна стають розмінною монетою у жорстокій політичній грі, що протистоятиме їм супротивник, котрий переважатиме їх у живій силі, принаймні, втричі, що два десятки кулеметів і дві польо­ві гармати – занадто мало, аби надовго скувати таку серйозну, чітко структуризовану на військові підрозділи силу. Проте жоден з них не відмовився зайняти своє місце у задубілих від лютого січневого морозу, засніжених шанцях. Вони мужньо боронилися протягом тривалого часу (за різними даними – від шести до десяти годин). І лише під загрозою повного оточення, за гострого дефіциту боєзапасів змушені були полишити позиції і поїздом, що чекав на них за півтора кілометри від місця бою, відступити до Києва.

Самопожертву в ім’я ідеї незалежної держави, несхибну віру в можливість існування такої України – ось що оцінили люди, ховаючи по закінченні бою тіла загиблих і розстріляних червоноармійцями юнаків у великій братській могилі під Крутами, що зберігається й понині. Зберігається як згадка про представників тогочасного молодого покоління українців, для яких поняття «патріотизм», «честь», «обов’язок» були не порожнім звуком, не терміном «красне слівце» для жонглювання ним з трибун та майданів задля створення довкола власної голови ні більше ні менше, як німбу борця…

Віктор Козюра,«Одеські вісті»

Ми пам’ятаємо

У Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту керівники регіону та обласного центру, представники дипломатичного корпусу, громадських організацій та політичних партій, колишні в’язні гетто і концентраційних таборів, школярі поклали квіти до пам’ятного знака у Прохорівському сквері Одеси. Звідти починалася дорога смерті для десятків тисяч одеських євреїв, загнаних і знищених фашистами...

Анатолій ВАКУЛЕНКО