У липні 1941 року, одержавши атестат про закінчення фельдшерського технікуму, Дмитро Волошин був призваний до Червоної Армії і направлений до 2–ї кавалерійської дивізії, якою командував генерал–майор Іван Юхимович Петров. Перше бойове хрещення військовий фельдшер одержав на території Молдавії.

«5 серпня 1941 року Одеса була оточена. Наші позиції розташовувалися біля сіл Сичавка – Григорівка Комінтернівського району. Втрати були великими, тому що сили були нерівні. Медики надавали допомогу пораненим, виносили їх з поля бою та відправляли до одеських шпиталів, – пише у своїй біографічній книзі Д.З. Волошин. – 19 серпня супротивник захопив Біляївку. Було припинено подачу води до Одеси. Не вистачало зброї, боєприпасів, обмундирування. У місті всі лікувальні установи були переповнені десятками тисяч поранених, там їм надавали допомогу і кораб–лями відправляли на Велику землю.

Наприкінці вересня 1941 року, коли становище на фронті було дуже тяжким, до Одеси прибув 48–й гвардійський мінометний дивізіон «Катюша». Про існування цієї нової зброї ніхто ще не знав. Перший ракетний залп був сприйнятий як початок нашої майбутньої перемоги. Німецьке командування в листівках, що скидалися на позиції наших військ, погрожувало: «Заберіть диявольський вогонь, інакше застосуємо гази».

Наша кавдивізія обкопалася в ра–йоні села Татарки і вела нерівний бій з ворожими військами. Тут, при черговому об’їзді полкових санчастин, я був поранений осколком міни в ліву підлопаткову область. У медсанбаті мені вилучили осколок, зашили рану і відправили до санчастини».

У середині жовтня з оточеної Одеси відійшов крейсер «Червона Україна», на борту якого перебував і поранений Дмитро Волошин. Німецькі літаки і торпедоносці намагалися знищити корабель. Але досвідчений капітан, маневруючи, уникнув прямого влучання ворожих бомб і торпед у судно.

– Я боявся потонути. Не вмів плавати, а засобами захисту були забезпечені лише моряки. Мій організм дотепер гостро реагує, побачивши море: волосся стає їжачком, – розповів ветеран. – У ніч із 17 на 18 жовтня «Червона Україна» прибула до Севастополя. Ми зійшли на землю, впали на коліна і цілували її.

З болем у серці згадує фронтовик також оборону Севастополя, оточення, приниження полоном, окупацію, з радістю – День Перемоги, яку зустрів у шпиталі, не дійшовши лише сотню кілометрів до ворожого лігвища.