Усе почалося в дощовому Батумі, де в капітана Костянтина Хечинова та Ромуальди Алексеєвич (з роду Потоцьких, тісно пов’язаних з Одесою) 22 вересня 1890 року народилася донька Олена. У родині було ще двоє дітей – Віктор та Валентин.
Після закінчення жіночої гімназії Олена виходить заміж за лікаря Владислава Цебржинського і переїжджає до Петербурга, навчається на лікаря.
Почалася Перша світова війна. У пориві патріотичних почуттів Олена йде фельдшером-добровольцем на фронт під чоловічим іменем.
Вона була сміливим «медбратом». Біля села Журав Олена під вогнем супротивника провела розвідку ворожого розташування, а потім, будучи сама пораненою, перев’язала та винесла з-під вогню ротного командира. З’ясувавши під час перев’язки, що Олена – жінка, військова влада заборонила їй залишатися «у бойовій лінії».
Про подвиг Олени збереглося таке документальне свідчення: «По докладу Государю Императору обстоятельствъ этого дела Его Императорское Величество въ 6-й день мая сего года (1915 год – авт.) Высочайше соизволилъ награждение Георгиевскимъ крестом 4-й степени за № 51023».
…Олена знайомиться у Львові з військовим льотчиком С. Карпінським. Слід враховувати, що її перший чоловік разом з армією генерала Самсонова потрапив у полон у Східній Пруссії, і сліди його загубилися. Саме зі Станіславом Карпінським вінчалася Олена в одеському соборі, гордо несучи на грудях хрест св. Георгія.
Післяжовтневий буревій несе Олену зі Стасом до «санаційної» Польщі маршала Пілсудського, де вона живе із чоловіком та синами від першого шлюбу Віктором і Арсеном біля Брест-Литовського, потім у Варшаві.
…Події розгорталися з калейдоскопічною швидкістю – почалася Друга світова війна, Польща швидко розвалилася, а Станіслав, що став на той час генералом авіації, переганяє вцілілі польські літаки до Румунії, а потім до Франції, а коли розвалилася й остання – до Англії. Разом з вітчимом старший син Віктор та молодший Арсен стають льотчиками.
2 серпня 1940 року Геринг віддав наказ люфтваффе знищити королівську авіацію Великої Британії, куди влилися вцілілі польські ескадрильї. У 1968 році вцілілий польський льотчик Бенжамін Фіш розповідав про бої в небі Англії у коментарях до грандіозного фільму «Битва за Велику Британію».
На 13 серпня було призначено «Адлертаг» – «День орла», і, враховуючи, що англійська авіація поступалася за чисельністю німецькій, перемога в операції «Морж» – висадка на острови – не здалася фашистам передчасною. Історик Ангус Кольдер у праці «Народна війна» розповідає про пожежі Лондона, масову загибель британських «харрикейнів» та «спітфайрів», про усі жахи «битви за Англію», яка у 1940 році тривала 16 тижнів.
19 вересня 1940 року над Ла-Маншем загинув Арсен. Олена втратила молодшого сина, який назавжди залишився в землі Туманного Альбіону.
Минуло трохи більше року, і Олена одержує ще одну трагічну звістку: у лютому 1942-го літак штурмана британської авіації Віктора Цебржинського – старшого сина Олени – впав у море біля берегів Голландії. Лише пізніше стало відомо, що Віктор залишився живим, але потрапив у полон. Він дожив до визволення, але потрясіння воєнних років призвели до того, що бойовий льотчик покінчив із собою в лондонській психічній лікарні.
Здавалося б, мати, яка втратила двох улюблених синів, повинна опустити руки, але Олена Хечинова не випадково носила на грудях Георгіївський хрест, що було смертельно небезпечно в окупованій Польщі, куди з Одеси від брата Валентина приходили моторошні звістки. Олена Костянтинівна та її донька від другого шлюбу пані Ірен Карпінська – у перших лавах бійців польського Опору.
Однією із найяскравіших сторінок боротьби поляків проти окупантів було Варшавське повстання, яке почалося 1 серпня 1944 року. На той час Ірен працювала в медчастині Армії Крайової, до неї примкнула мати, забезпечуючи службу харчування та евакуацію поранених. Повстання, не дочекавшись допомоги Червоної Армії, видихнулося. Воно було потоплено в крові.
Після війни Олена з донькою та братом Валентином (колишнім одеситом) після тривалих поневірянь опинилися на проживанні в паризькому районі Уійкар’єрі, потім у Ліоні.
…Завжди тихо на ліонському цвинтарі Сент-Фуа, де вічним сном упокоїлась одна із найлегендарніших жінок, які колись ступали по вулицях та бульварах Одеси.
Валерій Нетребський, краєзнавець; Валерій Шерстобітов, член обласної організації письменників-мариністів ім. І. Гайдаєнка


























